Розділ «Тема 6 Кваліфікація діяння при деяких видах помилок у кримінальному праві»

Так само вирішується питання й у випадках, коли посягання зумовлене певним станом потерпілого, наприклад, вагітністю, безпорадним станом тощо (які винна особа усвідомлює), якщо визначення цієї обставини впливає на кваліфікацію. Так, П., бажаючи убити свою вагітну дружину, вбив помилково сторонню жінку, що у стані вагітності не перебувала. Його дії, на перший погляд, містять лише склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 115 КК України. Проте, зважаючи на спрямованість умислу, вони були правильно кваліфіковані за ч. 2 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 та ч. 1 ст. 115 КК України.

6.4. Кваліфікація замаху з непридатними засобами

Замах з непридатними засобами (може бути як закінченим, так і незакінченим) наявний тоді, коли винний застосовує помилково або через незнання такі засоби, за допомогою яких через їхні об’єктивні властивості неможливо вчинити злочинне діяння. При цьому засоби можуть бути як абсолютно, так і відносно непридатними для спричинення шкоди.

Можна виділити два підвиди помилок вчинення злочину з непридатними засобами:

1) вчинення злочину з абсолютно непридатними засобами. Абсолютно непридатними вважаються засоби, використання котрих за будь-яких умов (обставин) не може призвести до закінчення злочину, зокрема, до настання суспільно небезпечних наслідків (наприклад, спроба отруїти людину водою, зібраною на кладовищі, хоча особа помилково вважає її отрутою).

При цьому особа через свою повну неосвіченість не розуміє, що ці засоби не можуть завдати шкоди іншій особі чи використовує забобонні засоби (ворожба, закляття) й тому вона не може бути притягнута до кримінальної відповідальності[218];

2) вчинення злочину з відносно непридатними засобами. Відносно непридатні — це ті засоби, що лише за певних конкретних обставин не можуть привести до виконання задуманого (приміром, спроба вчинити вбивство з вогнепальної зброї (автомата), що виявилася несправною (зіпсованою)).

Так, згідно з п. 9 постанови ПВСУ № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи», в разі, коли винний, позбавляючи життя особу, помилково вважав, що робить це таким способом, який є небезпечним для життя потерпілого й інших людей, в той час, як він фактично небезпечним не був, вчинене належить кваліфікувати як замах на вчинення злочину, передбаченого п. 5 ч. 2 ст. 115 КК України.

Наприклад, особа, підкладаючи вибухівку в літак, вважає, що загине його дружина, але при цьому усвідомлює реальну можливість загибелі й сторонніх осіб. При цьому вибухівка повинна була спрацювати від дзвінка на мобільний телефон, приєднаний до вибухівки. Та внаслідок розрядки батареї мобільний телефон не спрацював і вибух не стався. Дії особи слід кваліфікувати як замах на умисне вбивство за ч. 2 ст. 15 і п. 5 ч. 2 ст. 115 КК України.

Отже, в таких ситуаціях дії особи слід кваліфікувати як замах на злочин, який вона прагнула вчинити.

6.5. Кваліфікація при помилці в розвитку причинового зв’язку

Під помилкою в розвитку причинового зв’язку слід розуміти неправильне уявлення винної особи про дійсний розвиток причинового зв’язку між суспільно небезпечним діянням і злочинними наслідками.

Під час кваліфікації злочинів не завжди звертається увага на причиновий зв’язок. Так, згідно з п. 22 постанови ПВСУ № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи», при кваліфікації діяння як умисного вбивства, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації такого злочину як умисне вбивство значення не має. Тож органам досудового слідства та суду необхідно звертати увагу на наявність саме причинового зв’язку між діянням і наслідками (смертю потерпілої особи), а не зважати на час настання смерті. Та на практиці це положення часто порушується: якщо смерть настала через певний проміжок часу й недостатньо інших доказів умислу винної особи (особливо, коли злочинця не виявлено), дії особи кваліфікуються за ч. 2 ст. 121 КК України.

Для вирішення питання про вину особи має значення не тільки діяльність правоохоронних органів і суду зі з’ясування причинового зв’язку, але й уявлення винної особи про характер причинового зв’язку. Звісно, що при кримінально-правовій оцінці діяння не можна вимагати від суб’єкта кваліфікації повного доведення усвідомлення винною особою причинового зв’язку в усіх аспектах. Достатньо того, що винна особа усвідомлює розвиток причинового зв’язку в загальних рисах.

Тож помилка особи саме в деталях розвитку причинового зв’язку на кваліфікацію не впливає. Скажімо, якщо особа, бажаючи вбити конкретну людину, підкладає вибухівку в автомобіль і вважає, що смерть настане від вибуху, а потерпілий помирає від того, що його під час вибуху викинуло з автомобіля й він отримав забій головного мозку від удару об стовбур дерева, то така невідповідність передбачуваного й реального розвитку причинового зв’язку не виключає умислу на вбивство та відповідальність настає саме за вбивство, тому що винний, загалом, не помилявся щодо настання смерті від вибуху й усвідомлював, що смерть настане через уплив вибухової хвилі на тіло потерпілого.

Помилка особи в загальних рисах причинового зв’язку впливає на кваліфікацію злочину (на визначення форми вини, стадії вчинення злочину та відповідальності). Адже помилка в таких загальних рисах причинового зв’язку виключає відповідальність особи за ті бажані чи передбачувані злочинні наслідки, якщо при цьому стається суттєва розбіжність між тим, яким чином повинні були настати наслідки, та фактичним розвитком причинового зв’язку.

У судовій практиці іноді трапляються помилки при визначенні саме помилки особи в загальних рисах причинового зв’язку (найчастіше в справах про злочини проти життя та здоров’я особи й у злочинах проти безпеки руху та експлуатації транспорту). Розглянемо один з типових прикладів помилки суб’єктів офіційної кваліфікації при визначенні саме помилки особи в загальних рисах причинового зв’язку.

Так, вироком суду м. Нетішина Хмельницької області від 11 червня 2001 р. П. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК України 1960р. до трьох років шести місяців позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на п’ять років, за ч. 2 ст. 111 КК України 1960 р. — до одного року шести місяців позбавлення волі. У касаційному порядку справа не розглядалася.

П. засуджено за порушення правил безпеки дорожнього руху — завідоме залишення без допомоги осіб, які перебували в небезпечному для життя становищі. Згідно з вироком, 8 листопада 1999р. близько 24 год П., який мав ведійський стаж менший за два роки, керуючи автомобілем «Москвич» і рухаючись автодорогою зі швидкістю понад 70 км/год, порушив вимоги пунктів 12.1, 12.2, 12.3, пп. «б» п. 12.6 Правил дорожнього руху, внаслідок чого автомобіль з’їхав у кювет і вдарився об дерево. При цьому пасажирці Т. було заподіяно тілесні ушкодження, через які вона 14 листопада 1999 р. померла в лікарні, а пасажирці С. — тілесні ушкодження середньої тяжкості. Поставивши потерпілих у небезпечне для їхнього життя становище, П. залишив їх в автомобілі, з місця події втік і виїхав до м. Києва.

Перевіривши матеріали справи й обговоривши аргументи касаційної скарги П., на думку якого вирок суду є необґрунтованим, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у своїй ухвалі від 26 березня 2002 р. визнала, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.