РОЗДІЛ 5 ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Питання застосування КК України щодо звільнення особи від притягнення до кримінальної відповідальності детально роз’ясняються в постанові Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» (постанова № 12).

Кожен вид звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності характеризується притаманним лише йому юридичним складом такого звільнення, який містить передумову, підставу та умови звільнення. Тому кожен вид застосовується самостійно і не може замінити один одного або поєднуватися з іншим.

Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності можливе лише за наявності комплексу визначених законом обставин, які іменуються складом такого звільнення. До такого складу включають передумову, підставу та умови звільнення. Важливо зазначити, що єдиного складу звільнення не існує. У кожного виду звільнення є свій власний склад його здійснення. Зазначимо, що в літературі важко простежити різницю між визначенням передумов, підстав та умов будь-якого виду звільнення. Це пояснюється тим, що існують різні погляди на проблему. Однак вирішення цього питання є важливим для розвитку понятійного апарату кримінально-правової науки і гарантією дотримання закону при притягненні до кримінальної відповідальності та при звільненні від такого притягнення.

5.2. Проблемні аспекти кримінально-правової характеристики окремих видів звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності

5.2.1. Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям

У статті 45 КК України встановлено: «Особа, яка вперше вчинила злочинне діяння невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду». Вочевидь, в цьому випадку закон передбачає обов’язкове і безумовне звільнення особи не від самої відповідальності, а від притягнення до неї.

Передумовою такого звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості, тобто умисного або необережного злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до двох років або інше, більш м’яке покарання (ч. 2 ст. 12, статей 24, 25 КК України), або необережного злочину, за який у законі передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років (ч. 3 ст. 12, ст. 25 КК України). Наприклад, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони чи при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця (статті 118, 124 КК України), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК України), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК України), необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК України) тощо.

Будь-який із зазначених злочинів визнається вчиненим уперше, якщо: 1) його вчинено дійсно вперше або 2) його вчинено хоча і не вперше, але за перший злочин закінчилися строки давності, погашена судимість тощо.

Підставою звільнення від кримінальної відповідальності у цьому разі є дієве каяття особи, яке характеризується трьома елементами, взятими в сукупності, а саме: 1) щирим розкаянням; 2) активним сприянням розкриттю злочину; 3) повним відшкодуванням завданих збитків або усуненням заподіяної шкоди. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає підставу звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 45 КК України.

Щире розкаяння передбачає усвідомлення особою своєї вини у вчиненому злочині, щирий жаль щодо його вчинення та осуд своєї поведінки.

Активне сприяння розкриттю злочину – це будь-які дії особи, що мають на меті надати допомогу правоохоронним органам у встановленні обставин справи, а також осіб, причетних до вчиненого злочину.

Повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди означає задоволення в повному обсязі розумних претензій потерпілого, що ґрунтуються на матеріалах справи. Повне відшкодування завданих збитків може бути виражено у відновленні попереднього стану предмета посягання (наприклад, ремонт речі), виправленні пошкодженого майна, поверненні викрадених речей, заміні їх іншими або приблизно рівноцінними за вартістю, сплаті відповідної суми грошей або в іншій формі компенсації. Повне усунення заподіяної шкоди передбачає інші засоби загладжування шкоди, наприклад, прилюдне вибачення за нанесені образи, виклик «швидкої допомоги» після заподіяння поранення тощо.

Відшкодування збитків або усунення шкоди повинно бути добровільним. Воно відсутнє, наприклад, у випадках, якщо здійснюється за якихось умов, наприклад, подання письмової заяви потерпілим про прощення особи, яка вчинила злочин, про його відмову від будь-яких претензій до цієї особи в майбутньому тощо. Відшкодування збитків або усунення шкоди може бути здійснене не тільки винним, а й іншими особами (наприклад, батьками неповнолітнього, родичами, близькими). Важливо, щоб ініціатором такого відшкодування була саме особа, яка вчинила злочин, і вона об’єктивно не мала можливості зробити це особисто (наприклад, через відсутність власних коштів, перебування під арештом тощо).

5.2.2. Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням учасників кримінально-правового конфлікту

Чинний кримінальний закон не містить поняття примирення. Немає єдиного його визначення і в юридичній літературі. Одні науковці трактують примирення як відмову потерпілого від будь-яких претензій до особи, яка вчинила злочинне діяння. Інші – як добровільну, чітко виражену відмову потерпілого від судового захисту своїх прав. Примиренням визнають зняття потерпілим усіх своїх претензій і вимог, пред’явлених у порядку кримінального судочинства, відмову потерпілого від своїх вимог і претензій до особи, яка вчинила злочин, і ненаполягання на притягненні її до кримінальної відповідальності.

В науково-практичних коментарях КК України пропонується розуміти примирення як оформлену в належній процесуальній формі відмову потерпілого від своїх попередніх претензій та вимог до особи, яка вчинила злочин, відмову від прохання притягнути її до кримінальної відповідальності або прохання закрити справу, порушену за його заявою. Отже, до визначення примирення включено процесуальний аспект – наявність певної форми примирення.

Схоже визначення примирення пропонують і дослідники цієї проблеми. Зокрема, О.О. Дудоров вважає, що таким є відмова потерпілого від поданої ним заяви про притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин (у разі, коли справу ще не було порушено), або прохання закрити вже порушену стосовно неї кримінальну справу. Подібним чином примирення визначають й інші дослідники проблеми.

На нашу думку, вказані визначення відображають переважно кримінально-правову сутність примирення, але акцентують увагу на тому, що можливість досягнення примирення залежить від волі лише однієї із сторін кримінально-правового конфлікту – потерпілого. Таке розуміння сутності примирення притаманне кримінально-процесуальному праву у так званих справах приватного обвинувачення. На відміну від справ приватного обвинувачення, у процесі досягнення примирення у справах публічного характеру необхідно, щоб брали участь обоє учасників такого конфлікту: особа, яка вчинила злочинне діяння, та потерпілий.

Як слушно зауважує провідний на пострадянських теренах експерт з цієї проблематики професор Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова Л.В. Головко, примирення у справах публічного характеру виникає не тому, що законодавець пов’язує його досягнення з волею потерпілого, а тому, що він бачить примирення оптимальною формою розв’язання конфлікту.

Інші науковці примирення розглядають як угоду між потерпілим і особою, яка вчинила злочинне діяння. При цьому зміст цієї угоди вони розуміють по-різному. Одні з них під примиренням визнають лише угоду між суб’єктом злочину та потерпілим (представником юридичної особи, потерпілої від злочину), що має правоприпинююче значення та виявляється у звільненні особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності.