Розділ «ОСОБЛИВА ЧАСТИНА»

Для проведення телефонних розмов використовується телефон чергової частини установи або встановлюється таксофон. Факт надання розмови засу­дженим реєструється у спеціальному журналі. Телефонні розмови оплачують­ся тільки з особистих коштів засуджених.

Телефонні розмови між особами, що перебувають у місцях позбавлення волі, заборонені.

Під час тримання засуджених у ПКТ, ОК, ДІЗО або карцері телефонні роз­мови теж забороняються. Виняток з цього правила з метою виховного впливу на засуджених може зробити тільки начальник установи.

7. Протягом трьох діб з дня прибуття засудженого до виправної колонії адміністрація установи направляє повідомлення його сім’ї, в якому вказуєть­ся адреса установи і роз’яснюються права засудженого на користування поба­ченнями та ведення телефонних розмов.

Перші побачення чи телефонна розмова можуть бути надані засудженому відразу після прибуття його до установи виконання покарань, незалежно від того, коли він мав їх у місцях попереднього ув’язнення.

Наступні побачення чи телефонна розмова надаються після закінчення пе­ріоду, що дорівнює частині терміну від ділення тривалості року на кількість відповідних побачень або телефонних розмов, на які засуджений має право протягом року. Відхилення від визначеного терміну не може перевищувати п’яти діб.

Тривалі побачення при реєстрації шлюбу надаються позачергово.

Час, протягом якого засудженим не надавалися побачення, телефонні роз­мови у зв’язку з карантином, стихійним лихом або переведенням виправних ко­лоній на режим особливих умов, зараховується у строк, після закінчення яко­го засуджені можуть їх отримати.

Засудженим дозволяється в рахунок чергової посилки або передачі вино­сити після тривалих побачень продукти харчування та предмети першої потре­би в кількості та асортименті, що встановлені для посилок і передач.

8. Засудженим за їхнім проханням дозволяється заміняти тривалі поба­чення короткостроковими, а також тривалі або короткострокові побачення — телефонними розмовами. Зворотній порядок замін законодавством не перед­бачений.

Заміна побачень повинна оформлюватися письмовою заявою засудже­ного.

9. Використання у першому реченні ч. 1 ст. 110 КВК України прийменни­ка «до» дає змогу адміністрації виправної колонії встановлювати тривалість побачення, яке надається засудженому, на свій розсуд, що може призводити і до зловживань з боку адміністрації. Між тим, якщо засудженому гарантується право на зустріч з родичами та іншими особами (ч. 1 ст. 107 КВК), то саме за­суджений, а не адміністрація виправної колонії, повинен вирішувати скільки часу йому спілкуватися з родичами чи іншими особами в межах того часу, який встановлюється нормами цього Кодексу. У зв’язку з цим, прийменник «до» у ч. 1 ст. 110 КВК України повинен бути виключений, тобто повинно бути чіт­ко встановлено, що засудженим надаються короткострокові побачення трива­лістю чотири години, тривалі — три доби.

Вищезазначене стосується і тривалості телефонних розмов засуджених.

Стаття 111. Короткочасні виїзди за межі виправних і виховних колоній

1. Засудженим, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній середнього рі­вня безпеки та виховних колоніях, може бути дозволено короткочасні виїзди за межі колонії на території України на строк не більше семи діб, не включа­ючи часу, необхідного для проїзду в обидва кінці (не більше трьох діб), у зв’яз­ку з такими винятковими особистими обставинами:

смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого;

стихійне лихо, що спричинило значну матеріальну шкоду засудженому або його сім’ї.

2. Заява засудженого про терміновий виїзд у зв’язку з винятковими об­ставинами має бути розглянута протягом доби.

Дозвіл на короткочасний виїзд дається начальником колонії з урахуван­ням особи і поведінки засудженого. Час перебування засудженого поза ме­жами колонії зараховується в строк відбування покарання. Вартість проїзду засудженого оплачується ним особисто або його родичами.

3. Порядок надання засудженим короткочасних виїздів за межі колонії у зв’язку з винятковими особистими обставинами, передбаченими частиною першою цієї статті, визначається нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань.