Розділ «ОСОБЛИВА ЧАСТИНА»

1. У зміцненні матеріально-технічної бази колонії, організації навчально- виховного процесу, вирішенні питань, пов’язаних з побутовими умовами засу­джених, дотриманням їх законних прав і інтересів, соціальним захистом, трудо­вим і побутовим влаштуванням осіб після відбуття покарання, допомогу адмі­ністрації виховної колонії надає піклувальна рада.

До її складу входять представники громадських організацій, органів вико­навчої влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і орга­нізацій незалежно від форми власності та окремі громадяни, вони беруть участь в її роботі на громадських засадах. Персональний склад ради оголошується на­казом начальника виховної колонії.

2. Організаційною формою роботи піклувальної ради є засідання, прово­дяться вони, як правило, один раз на три місяці, на них обираються голова піклувальної ради, його заступник і секретар. Залежно від питань, що розгляда­ються, на засідання запрошуються представники органів прокуратури, вико­навчої влади, інших правоохоронних органів, громадських організацій. В них обов’язково бере участь начальник виховної колонії або його заступник.

Відповідно до покладених завдань у виховних колоніях піклувальні ради:

— розробляють заходи і відшукують можливості для поліпшення матері­альної бази колонії для залучення засуджених до праці, відпочинку, їх побуто­вого та медико-санітарного забезпечення, необхідного для формування здоро­вого способу життя, здійснення оздоровчо-профілактичних заходів;

— конкретними пропозиціями підтримують регіональні (місцеві) програ­ми діяльності виховних колоній, для цього взаємодіють з громадськими орга­нізаціями, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями;

— надають допомогу адміністрації виховних колоній у проведенні соціаль­но-виховної роботи із засудженими, організації їх загальноосвітнього та про­фесійно-технічного навчання;

— організовують шефство громадських організацій і трудових колективів над засудженими-сиротами, тими, хто залишилися без батьківського піклуван­ня для надання матеріальної допомоги;

—здійснюють соціальний патронаж і соціальний супровід щодо неповно­літніх осіб, звільнених від відбування покарання, залучаючи до нього громад­ські організації, органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, підпри­ємства, установи і організації, батьківські комітети, до складу яких входять батьки засуджених, особи, що їх замінюють та інші близькі родичі. Діяльність таких комітетів регламентується положенням, яке затверджується начальни­ком установи.

Батьківський комітет має право: а) знайомитися з житловими й побутови­ми умовами тримання засуджених у виховній колонії; б) звертатися до громад­ських об’єднань для надання допомоги засудженим-сиротам, особам, які по­збавлені батьківського піклування і не підтримують з ними зв’язку в період від­бування покарання, а також неповнолітнім з неблагополучних родин, забез­печувати їх посилками, передачами, громадським одягом перед звільненням;

в) надавати особисту допомогу в проведенні виховної роботи із засудженими і залучати до неї об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Розділ IV ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Глава 22 ПОРЯДОК I УМОВИ ВИКОНАННЯ ТА ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Стаття 150. Місця відбування покарання у виді довічного по­збавлення волі

1. Засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання у ви­правних колоніях максимального рівня безпеки.

2. Засуджені, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі у виправних колоніях максимального рівня безпеки, тримаються окремо від інших засуджених, які відбувають покарання у виправних колоніях даного виду.

1. У статті, що коментується, йдеться про установи виконання покарань, в яких відбувають покарання засуджені до довічного позбавлення волі (див. ко­ментар до ст. 11 КВК).

Як зазначено у ст. 64 КК України, довічне позбавлення волі встановлю­ється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випад­ках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Цей державний примус нале­жить до основних видів покарання (ст. 52 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.

2. До засуджених до довічного позбавлення волі відносять: