Розділ «Частина п’ята РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА»

Результат рішення юридичної справи висловлюється в індивідуальному державно-владному велінні, приписі (письмовому чи в іншій формі). Цей припис у свою чергу виконує функцію юридичного факту, з яким пов’язані юридичні наслідки рішення, застосування права в цілому.

Таким чином, через винесення акта застосування права на підставі і в межах правових норм державний орган здійснює індивідуальне регулювання суспільних відносин.

Слід констатувати певну умовність розмежування цих стадій — вони переплітаються, зумовлюються, а також взаємно доповнюють одна одну. Практика правозастосування вимагає постійного звернення від фактів до юридичних норм і навпаки.

§ 4. Основні вимоги до правильного застосування нормативних приписів

Основними вимогами правильного застосування норм права є їх обґрунтованість, законність, доцільність.

Вимога обґрунтованості означає, що прийняття правозастосовного рішення повинно базуватися на всебічному і повному дослідженні всіх фактичних обставин справи, що так чи інакше впливають на його зміст, тобто мають юридичне значення. Усі недоведені і сумнівні факти не повинні братися до уваги. Виконання вимоги обґрунтованості дозволяє застосовувати норми права до випадків, для яких вони створені, виявляти таким чином об’єктивну істину у справі, уникати невиправданого затягування правозастосовного процесу.

Вимога законності належить до юридичного боку розглядуваної справи і означає, що:

правозастосовне рішення повинно прийматися державним органом або посадовою особою в межах їх компетенції;

правозастосовна діяльність має здійснюватися в порядку і формах, передбачених процесуальним законодавством;

правозастосовні органи зобов’язані правильно обирати правові норми, належним чином їх тлумачити, суворо додержуватися їх змісту, не виходити за їх межі, здійснювати правильну кваліфікацію справи і приймати рішення відповідно до приписів цих норм.

Якщо державний орган або посадова особа не застосували норму, що підлягає застосуванню, і, навпаки, застосували норму, яка не підлягає застосуванню, це є підставою до скасування прийнятого в юридичній справі рішення.

Вимога доцільності полягає в тому, аби правозастосувач, володіючи певною свободою в обранні рішення в рамках закону, прагнув до досягнення мети правової норми шляхом винесення справедливого, ефективного, оптимального, економічного рішення, тобто найбільш доцільним є таке рішення у справі, яке відповідає цілям, визначеним законодавцем. Водночас норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації, і тому діяльність учасників суспільних відносин повинна відповідати конкретним умовам місця і часу вирішення такої ситуації. При цьому в межах норми учасникам надається можливість обрати найбільш ефективне, економічне вирішення питання. Наприклад, розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя доцільно здійснювати через органи реєстрації актів громадянського стану, а не в судовому порядку, оскільки розгляд цього питання в судових органах займає набагато більше часу і для сторін є дорожчим.

Слід мати на увазі, що мотиви доцільності не повинні суперечити вимозі законності правозастосовних актів.

Можливості довільного погляду правозастосовувача далеко не однакові в різних державах. Їх межі значною мірою залежать від політико-державного режиму, особливостей національної правової системи, специфіки правової думки та багатьох інших чинників.

§ 5. Акти правозастосування, їх види

Акт застосування права — це такий правовий акт індивідуального характеру, в якому формально закріплюється рішення державного органу по конкретній юридичній справі. Він являє собою різновид юридичних актів і на відміну від правових приписів має такі ознаки:

- видається компетентними державними органами чи посадовими особами в процесі правозастосовної діяльності, має державно-владний характер. Відмова від його виконання або неналежне виконання може тягнути за собою юридичну відповідальність: дисциплінарну, адміністративну, майнову, кримінальну;

- спрямований на реалізацію вимог правових норм, оскільки конкретизується їх загальний характер щодо певних життєвих ситуацій;

- адресований конкретним особам (персоніфікований), фіксує їх суб’єктивні права, обов’язки і міру юридичної відповідальності, спрямований на індивідуальне регулювання суспільних відносин (конкретної життєвої ситуації);

- акти застосування норм права вичерпуються їх виконанням, хоча правові стани, що породжуються ними, можуть мати тривалий характер (наприклад, рішення про призначення пенсії);