Розділ «Частина третя ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО»

Право слід розуміти як засновану на уявленні про справедливість міру свободи і рівності, що відображає потреби суспільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається та охороняється державою.

§ 3. Ознаки права

Наведене вище визначення права є дуже загальним, потребує більш докладного аналізу ознак, які воно безпосередньо містить, а також його виведення інших найважливіших ознак.

Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні та юридичні. Соціальні ознаки сучасного права—це передусім ті ознаки, що забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, свободи, рівності та гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов’язкову спрямованість права в бік соціального прогресу і проявляються у такій ознаці права, як здатність виступати засобом справедливої міри свободи і рівності людей у суспільстві.

Однією з найважливіших соціальних властивостей права є його здатність виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає соціальне призначення права. Правове регулювання відбувається внаслідок впливу норм права на свідомість людей, а через неї — на їх поведінку, її одноманітність і повторюваність, відповідність вимогам права, що становить зміст правового регулювання. Зрозуміло, що подібну здатність може мати лише право, дії якого можна з високою ймовірністю домогтися. Тільки в цьому разі норми права дійсно вмотивовують поведінку членів суспільства. Одним із важливіших засобів такого гарантування є інститут звернення з правовою претензією до суду. Цей інститут має певну — процесуальну — форму, яка завершується ухваленням обов’язкового рішення. Право, яке в кінцевому результаті не може бути передане на розгляд і вирішення суду, видається незавершеним, недосконалим. При цьому такий захист має бути наданий в розумні строки: як відомо, час «вбиває», «знецінює» право; через несвоєчасне (неквапливе) судочинство право втрачає своє значення. Тому в межах правової системи завжди існує інтерес у найшвидшому вирішенні спору в суді.

Що стосується юридичних ознак права, то йому насамперед притаманна нормативність. Право є засобом нормування поведінки людей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки. Нормативність права полягає в тому, що воно містить загальнообов’язкові права і обов’язки для невизначеного кола суб’єктів (тобто є неперсоніфікованим), тривало і багаторазово застосовується до передбачених ним життєвих ситуацій (тобто є невичерпним). Право має первинний характер. Моделі поведінки людей, які є суб’єктами права, складаються з таких їх прав і обов’язків, які мають первинний характер. Головні прояви права — правові відносини, норми, принципи і правосвідомість — мають при встановленні і реалізації повторюваний характер і в цьому сенсі теж є нормативними.

Основу права становлять класичні правила поведінки, які діють стосовно необмеженого кола осіб і розраховані на багаторазове застосування (наприклад, правило, що регулює взаємовідносини кредитора і боржника). Нормативна основа права складається з трьох головних елементів — дозволів, велінь та заборон. Під дозволом розуміють надання суб’єктові права діяти на свій розсуд заради задоволення певного інтересу. Веління втілюються в правило, яке має категоричний характер і змістом якого є безальтернативне спрямування поведінки суб’єкта права. Заборона вимагає безумовного утримання суб’єкта права від тієї чи іншої поведінки.

Системність права виявляється, зокрема, в тому, що воно є об’єднанням норм і принципів права, які лише разом здатні забезпечити загальний соціальний порядок. Норми і принципи права об’єднані у певні структурні підрозділи — галузі, підгалузі та інститути права — і пов’язані між собою різноманітними ієрархічними, генетичними та функціональними зв’язками. Для сучасної системи права України важливим є також поділ на публічне і приватне право, матеріальне і процесуальне право.

Така ознака права, як формальна визначеність, свідчить про те, що правові норми закріплюються в певних чітких формах: нормативних актах, прецедентах, правових звичаях та інших джерелах. Ця ознака забезпечує точність, чіткість і передбачуваність права. Саме через визнані джерела позитивне право стає доступним для людей, здобуває якість офіційного критерію, що дозволяє визначати правомірність поведінки суб’єктів права.

Ознакою права, поза всяким сумнівом, є його обов’язковість, яка підтримується в різні способи, серед яких зазвичай звертають увагу на легітимність та примус.

Легітимація права, тобто визнання його в суспільстві як авторитетного соціального регулятора, здійснюється двома важливими шляхами. По-перше, це легітимація за змістом, коли авторитетність права забезпечується його сприйняттям як справедливого і корисного регулятора. Сучасне суспільство шукає легітимаційні підстави своїх правових норм насамперед у переконаннях власних громадян щодо прав і основних свобод людини, принципів права та ін. Крім того, внутрішнє сприйняття правил як обов’язкових забезпечується завдяки повторюваності певних дій, що зрештою стають зразком поведінки, яка очікується суспільством від його членів. Більшість фактичних проявів права пізніше очікувано набувають формального визначення через їх закріплення або деталізацію в нормативних актах, прецедентах тощо.

По-друге, суспільство вдається також до легітимації права за допомогою процедур. Правила вважаються авторитетними через те, що вони мають певний «родовід». Іншими словами, суспільству слід показати, що норми права йдуть від якогось офіційного джерела. Цю думку можна простежити в ч. 1 ст. 19 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Обов’язковість права багато в чому пов’язана також з такою його ознакою, як примусовість. В умовах тоталітаризму вказівка на забезпечення застосування права примусовою силою держави (А. Вишин- ський) відбивала тенденцію до залякування громадян, репресій. Проте державний захист вимог права (а він є його обов’язковою ознакою) не можна розуміти спрощено як можливість спиратися в процесі виконання права тільки на примусову силу держави, а тим більш на застосування насильницьких методів. Виконання права має гарантуватися насамперед його легітимністю, правовою освітою і вихованням громадян, встановленням державного нагляду і контролю за виконанням конституції і законів. Особливу роль у державному захисті права відіграє суд, який, здійснюючи правосуддя, зовсім не обов’язково звертається до застосування державного примусу. Можна лише дорікати тим суб’єктам права, які недостатньо розуміють значення судового захисту своїх прав.

Право передбачає можливість застосування примусу до його порушників. Це зумовлено можливістю застосування до них тих чи інших примусових заходів. Через це загроза застосування державного примусу виступає гарантією, передбаченою правовими нормами на випадок можливого порушення права. Саме так слід тлумачити вказівку на примусовість як конститутивну ознаку права.

§ 4. Право і його зовнішні форми

Верховенство права щодо держави виявляється в тому, що держава не створює основних положень права, а тільки юридично оформлює потреби соціального розвитку і відносини, які склалися в суспільстві, офіційно повідомляє про їх захист. Такого захисту в тій чи іншій формі (наприклад, через діяльність судів) право завжди вимагало, навіть тоді, коли писаного права ще не було, а держава остаточно не сформувалася. Право є об’єктивним виявом характеру суспільних відносин, а закон та інші його форми — явищами, що їх уповноважені органи (насамперед державні) формулюють заради їх юридичного оформлення.

Право і форми його вияву є юридичними категоріями, які тісно пов’язані між собою. Вони в жодному разі не повинні ототожнюватися і водночас протиставлятися, їх слід розглядати в єдності. Якщо право включає в себе систему суспільних відносин, правил поведінки, реалізація яких постійно повторюється і які охороняються державою, то форми (джерела) права, зокрема законодавство, є важливим способом існування і зовнішнього виразу цих правил і відносин. Правові норми як система правил поведінки становлять зміст закону або інших форм права.

Головними формами існування права є законодавство, звичаєве право, прецедентне право, договірне право. Законодавство як форма існування права превалює в країнах континентальної Європи, в тому числі в Україні. Воно складається з ієрархічної системи правових нормативних актів. Найвищими в цій системі є акти парламентів — закони. Звичаєве право — перша історична форма права, нині найпоширеніша серед країн з традиційним способом життя. Більша чи менша його розвиненість в окремих країнах залежить від особливостей історичного розвитку і економічних та політичних умов, що склалися в них. Прецедентне право являє собою систему прецедентів. Прецедентом вважається правило, покладено в основу вирішення якоїсь конкретної справи судовим або іншим державним органом, застосування якого стає обов’язковим при розгляді всіх наступних подібних за змістом справ тієї ж категорії. Він є основною формою права в країнах англо-американської системи і створює найбільш сприятливі умови для динамічного розвитку правової системи. Договірне право складається з нормативних договорів між двома або декількома суб’єктами, є обов’язковим для них, має юридичне значення й для інших учасників суспільних відносин. Договір як форма права поширений в міжнародному праві і країнах з ринковою економікою.

З точки зору похідного значення форми права від його змісту є необґрунтованим погляд на право як на продукт і інструмент держави. Такий підхід веде до змішування права з його правовою формою, внаслідок чого може створитися враження, що нібито права людини даровані їй державою. Можна також виправдати легковажне ставлення до постійних змін у законодавстві, обрамити будь-який закон правовим ореолом.

Законодавство та інші форми права змінюються і доповнюються, а також скасовуються з волі держави. Але правовими вони можуть бути визнані лише за умови наявності в них правового змісту і легітимності, тобто відповідності їх змісту інтересам і волі населення. Погляд на право як на загальнолюдську цінність, що є втіленням справедливості, виключає його ототожнення із законом або іншими формами права, які не завжди відповідають цим вимогам. Тому наближення до ідеалів правової держави визначається не арифметичною кількістю прийнятих законів та інших форм права, а передусім їх якістю, відповідністю вимогам справедливості.