Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ ЯК СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ»

Верховенство права і правова держава - ціннісні категорії, гуманістичні ідеали розвитку суспільства. Верховенство права зафіксоване у ст. 8 Конституції України як принцип поряд з визначенням вищої юридичної сили норм Конституції України, а правова держава (разом з демократичною і соціальною) - як взірець держави, до якої має прагнути народ України (ст. 1 Конституції України).

Одні вчені вважають поняття принципу верховенства права більш широким, ніж правова держава, пропонують виражати його таким відповідником, як правовладдя; другі, навпаки, звужують його до принципу правової держави, треті - не вбачають принципової різниці між поняттями «верховенство права» і «правова держава», мотивуючи тим, що англійському варіанту «rule of law» (верховенство/правління права) відповідає німецьке «rechtsstaat» (правова держава)[22].

Справді, підходи до тлумачення верховенства права і правової держави дещо відрізнялися у Великій Британії і Німеччині. Англійська доктрина верховенства права (А. Дайсі, кінець XIX ст.) акцентувала увагу на функціонуванні верховенства права в тих сферах, які держава не врегульовує нормами. Ґрунтуючись на ідеях природного права, ця доктрина складалася з вимог: обмежити свавільні дії державної влади щодо людини; встановити рівність усіх членів суспільства (в тому числі посадових осіб) перед законом; оцінювати права і свободи людини як джерело конституції, а не навпаки. У другій половині XX ст. доктрина верховенства права стала принципом конституції Великої Британії, потім Канади, США.

Німецька теорія правової держави (формальної) зародилася на початку XIX ст. і ґрунтувалася на ідеях юридичного позитивізму, для якого кожна держава (демократична і недемократична) є правовою. Інший характер мала концепція правової держави (матеріальної), покладена в основу Конституції Німеччини 1949 р. Вона була розроблена в часи відродження в Німеччині ідей природного права, тому поряд з вимогами верховенства конституції, відповідності позитивного права конституції, поділу влади, незалежності суду та інших, у ній містяться положення про обов’язок держави захищати «природні основи життя в рамках конституційного ладу» і визнавати нечинними положення самої Конституції, якщо вони порушують «основоположні принципи справедливості»[23].

Категорії «верховенство права» і «правова держава» поєднує їх пов’язаність з вимогою конституційного правління, демократичного розвитку. В наші дні німецький підхід наблизився до англійського, а англійська доктрина верховенства права, ставши принципом, увібрала різнобічні вимоги, набувши інтегрального характеру - стала міжнародним принципом (що визнається в Європі й певною мірою у світі). Переведений у сферу дії міжнародного права, цей принцип поступово (за допомогою судової практики в галузі захисту прав людини) набув автономного значення. Він діє в контексті норм міжнародного права, що стосуються прав людини. В Загальній декларації прав людини, прийнятій у 1948 р., є безпосереднє посилання на принцип верховенства права. Він міститься у Статуті Ради Європи (1949 р.), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), в установчих та інших договорах ЄЄ, Хартії основоположних прав ЄЄ (2000 р.). Він застосовується у практиці Європейського Суду з прав людини, який, завдяки нормативному тлумаченню змісту принципу, розвинув його основні вимоги відповідно до умов сучасності, наповнив їх новим змістом. Крім Конституції України, принцип верховенства права закріплений у конституціях Алжиру, Канади, Македонії, Філіппін.

Реальність прав людини, гарантування її безпеки стали вищими принципами як європейського, так і внутрішньодержавного права. Усі країни (серед них і Україна), що підписали Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), визнали пріоритет її положень над своїми національними правовими нормами і підсудність Європейському Суду з прав людини.

Щодо змісту верховенства права і правової держави, то сучасне їх якісне наповнення є однаковим. Адже принцип верховенства права в країні практично не може бути реалізований без державних органів, їх певних способів організації і діяльності, взаємодії з іншими суб’єктами. Проте, якщо в понятті «правова держава» закладена якісна характеристика держави, підкреслюється її обмеженість правом, правами людини тощо, то поняття «верховенство права» виділяє першість людини, пріоритет її невідчужуваних невід’ємних природних прав (природне право) незалежно від державних кордонів і водночас підкреслює збалансованість прав людини, інтересів суспільства, держави, а також узгодженість відносин останньої щодо прав і свобод людини з іншими державами й міжнародними організаціями, забезпеченість їх як державою, так і міждержавними об’єднаннями (на європейському континенті - ЄС, РЄ тощо).

Верховенство права, по суті, означає здійснення права за межами держави, у громадянському суспільстві, яке формується як правове суспільство та своїми інститутами обмежує державну владу, не допускає людської сваволі.

§ 5. Правова держава, поняття та ознаки

Правова держава ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, в якій юридично визнаються і рівно гарантуються усі основоположні (природні) права і свободи людини, реалізація яких збалансована з їх обов’язками та правами інших людей, а державна влада пов’язана правом з метою запобігання її зловживанням.

Утвердження верховенства права і функціонування правової держави можливі в результаті втілення таких вимог і умов (що визначають їх ознаки):

1. Сформованість громадянського суспільства - суспільства з високорозвиненою системою взаємодії вільних і рівноправних громадян та їх об’єднань, де реально забезпечується дія принципу рівних можливостей людей вільно і безпечно розпоряджатися своїми силами, здібностями, майном, керуючись правом і власною правосвідомістю. Виникнення та еволюція верховенства права і правової держави зумовлені саме потребами громадянського суспільства.

2. Реальність народного суверенітету - наявність демократії, що виражається передусім у широкому використанні форм народного представництва і безпосередньої демократії. У XXI ст. перевагу віддано новій моделі демократії - демократії консенсусного суспільства, демократії не більшості, а «вирішальної меншості».

3. Реальність основоположних прав і свобод людини - це визнання природних, невід’ємних і невідчужуваних прав і свобод людини вищою соціальною цінністю і безпосередньо чинними правом; закріплення в конституції каталогу прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів; визначення прав і свобод людини виключно законом; гарантування їх здійснення - створення ефективних процедурно-юридичних механізмів їх забезпечення (реалізації, охорони, захисту). Регулювання у сфері реалізації прав і свобод людини відбувається в межах загальнодозвільного режиму: «Дозволено все, окрім того, що прямо заборонено законом». Держава гарантує не тільки захист національним судом прав і свобод людини, а й право громадянина звертатися у питаннях захисту своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи чи у відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є країна.

4. Зв’язаність, обмеження державної влади правом (правами і свободами людини) - правова захищеність індивідуальної і суспільної сфер життя людини від надмірної регламентації з боку держави; від свавілля посадових осіб державних органів; від прийняття рішень «на свій розсуд»; від беззастережного втручання держави в суспільне життя. Права і свободи людини, її гарантії «визначають зміст і спрямованість діяльності держави» (ч. 2 ст. З Конституції України), а органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19). Будь-який орган не може визначати власні повноваження чи встановлювати їх для підпорядкованих йому органів та їх посадових осіб. Виключається виведення з-під дії права осіб у зв’язку з їх посадовим чи майновим становищем або надання будь- якій з них необґрунтованих переваг. Установлюється відповідальність за неправомірні дії посадових осіб, перевищення ними влади, зловживання службовим становищем. Здійснення державної влади відбувається в межах спеціально-дозвільного режиму: «Дозволено тільки те, що прямо передбачено законом».

5. Взаємна відповідальність держави й особи - держава відповідає за всі види безпеки особи, що виражається в гарантіях: правової захищеності конституційно закріплених прав і свобод особи та постійного їх розширення; неперевищення меж повноважень, чіткого додержання законів (не притягати до відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення; не притягати до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом, та ін.); відшкодування своїм коштом і за рахунок органів місцевого самоврядування морального і матеріального збитку, заподіяного незаконними рішеннями, дією/бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та ін.

Відповідальність особи перед державою виявляється в дотриманні заборон (не створювати організаційні структури політичних партій в органах виконавчої і судової влади та ін.); використанні наданих прав у певних межах, установлених законами; виконанні обов’язків (дотримуватися норм конституції і чинних законів, платити законно встановлені податки, зберігати природу і навколишнє природне середовище та ін.). Здатність до критичного самопізнання, самозвіту, порядку, дисципліни, громадянськості є психологічними і соціальними ознаками відповідальної особи.

6. Дієвість принципу конституційності (верховенства Конституції) виражається у визнанні найвищої юридичної сили Конституції щодо законодавчих та інших правових актів; конституційний контроль, здійснюваний Конституційним Судом за відповідністю Конституції законів та інших актів законодавчої і виконавчої влади. Гарантується пряма дія норм Конституції і закріплених у них невідчужуваних прав людини. Передбачається неможливість зміни Конституції України, якщо зміни стосуються скасування чи обмеження прав і свобод людини (ст. 157 Конституції України). Законопроект про внесення змін до Конституції України може розглядатися Верховною Радою України за умови надання висновку Конституційним Судом України щодо відповідності його ст. 157, тобто в законопроекті не повинно бути положень, які загрожували б скасуванню чи обмеженню прав і свобод людини. Крім того, є чимало конституційно визначених юридичних процедур, спрямованих на забезпечення верховенства Конституції. Так, у разі порушення встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності законів та інших актів, останні не можуть вважатися конституційними. Недотримання форми актів, встановлених Конституцією (закон, указ, постанова тощо), місця Конституції в ієрархії актів, спричиняє визнання нормативно-правового акта неконституційним.

7. Дотримання принципу юридичної визначеності, що означає чітке закріплення норм права у відповідних юридичних джерелах, установлених чинною Конституцією або Законом про нормативні акти, зрозумілість їх підстав, цілей, змісту і безконфліктне співвідношення між джерелами права. Це дає можливість громадянину в розумних межах і за певних обставин передбачати юридичні наслідки своїх дій. Допомогти громадянам у цьому питанні покликані суди, які здатні враховувати обставини, суспільно-політичні відносини, що змінюються, та «динамічно» тлумачити Конституцію і закони, орієнтуючись на вироблені в певній правовій системі уявлення про правові цінності, загальні принципи права, користуючись тими інтерпретаційними методами і засобами, що відображають професійний досвід однакового застосування Конституції і законів за одночасного використання «здорового глузду» (розуміння і тлумачення норм права відповідно до конкретних реальних обставин). З цим принципом тісно пов’язаний принцип правової безпеки і захисту довіри громадянина до надійності свого правового становища, тобто віра в те, що його правове становище з часом не погіршиться.

8. Дієвість принципу поділу державної влади і принципу правомочності (уповноваженості) державного апарату досягається завдяки здійсненню конституційно визначеного поділу владних повноважень (компетенції) між законодавчими, виконавчими і судовими органами, порядку їх формування і термінів функціонування, конституційного механізму «стримувань і противаг»; недопущення ототожнення державного апарату з державою, присвоєння ним державних функцій, діяльності його в межах визначених повноважень. Тільки за дотримання цих вимог виключається узурпація всієї (чи значної частини) влади в руках одного органу або особи.