Розділ «Частина шоста ПРАВОВА ДЕРЖАВА І ПРАВОВА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА»

1) Європейський суд з прав людини, створений згідно зі ст. 19 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»;

2) Комітет ООН з прав людини, який уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб про порушення прав, передбачених Міжнародним пактом про громадянські та політичні права згідно зі ст. 1 Факультативного протоколу до цього Пакту. Компетенція цього комітету з розгляду індивідуальних скарг проти України визнана постановою Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1990 р. «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права»;

3) Комітет ООН проти катувань, створений згідно з Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., визнаною Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 р. Законом України від 5 листопада 1998 р. «Про зняття застережень України до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання»

Україна повністю визнала на своїй території компетенцію Комітету проти катувань одержувати та розглядати індивідуальні скарги осіб на порушення прав, передбачених Конвенцією;

4) Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації, який розглядає індивідуальні скарги щодо порушення прав, передбачених Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р. Конвенція набула чинності для Української РСР 7 квітня 1969 р. та діє на території України відповідно до Закону України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України»;

5) Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок, який уповноважений розглядати повідомлення стосовно порушення прав і свобод, передбачених Конвенцією про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, відповідно до ст. 1 та ст. 2 Факультативного протоколу до цієї Конвенції. Дія цього Протоколу на території України визнана Законом України від 5 червня 2003 р. «Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок».

Як передбачено у ст. 2 Закону України від 17 квітня 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання Україною. Невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини тягне за собою кримінальну відповідальність. На відміну від рішень Європейського суду проблема виконання рішень відповідних органів міжнародних організацій по індивідуальних скаргах (зокрема, Комітету ООН з прав людини, Комітету ООН проти катувань та ін.) не врегульована національним законодавством України, що вимагає якнайшвидшого заповнення цієї значної прогалини.

Ухвалені міжнародними судовими установами рішення щодо порушення прав людини з боку держави тягнуть за собою процесуальні наслідки. Законодавством України передбачено, що судові рішення в адміністративних, цивільних чи господарських справах підлягають перегляду Верховним Судом України, якщо вони оскаржені з мотивів визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України.

Слід наголосити на тому, що в умовах формування засад правової, демократичної державності на перший план серед гарантій прав і свобод людини і громадянина виступають правова активність суб’єктів права, їх намагання практично реалізувати свої правові можливості — права і свободи, захистити їх у разі порушення. Побудоване на правових засадах суспільство — це суспільство, що складається з активних громадян, де закони та інші нормативно-правові акти приймаються в інтересах людей, які спираються у своїй практичній діяльності на приписи правових норм, прагнуть використовувати і захищати свої права і свободи.

Правова активність ґрунтується на безпосередній зацікавленості індивідів та організацій у здійсненні норм права, вона є антиподом правової відчуженості та пасивності, зневіри в силу та ефективність права. Зокрема, з метою підвищення рівня правової активності Конституція України надає кожному право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55).

Для цього права і свободи мають стати невід’ємними елементами правової культури особистості і суспільства, що може бути досягнуто лише в процесі довготривалого поступу України на шляху становлення правової державності, акумуляції національною правовою системою загальновизнаних державно-правових гуманітарних цінностей, формування незалежної і авторитетної судової системи захисту прав і свобод людини і громадянина. Цей процес має супроводжуватися цілеспрямованою і копіткою роботою з правового виховання населення і посадових осіб державних органів.

§ 5. Юридичні обов'язки людини і громадянина. Їх види

Відповідно до ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 р. та ст. 23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Отже, людина має не тільки права і свободи, які надають їй можливості для досягнення щастя і благополуччя, реалізації її всебічних інтересів, а й обов’язки, додержання яких є неодмінною умовою досягнення таких цілей. Юридичні обов’язки є необхідним компонентом взаємодії держави, права і особи. Вони є умовою нормального функціонування держави і суспільства, правопорядку, виконання договірних зобов’язань. Єдність прав і обов’язків людини і громадянина розглядається як один з важливих принципів правового статусу людини і громадянина. Єдність прав і обов’язків виражається: а) в їх соціально- політичній однорідності; б) діалектичній взаємодії як парних категорій; в) спільності цілей, шляхів розвитку; г) гарантованості з боку держави і однаковій зацікавленості в їх здійсненні.

Юридичні обов’язки — це передбачені законодавством вид і міра належної поведінки людини і громадянина, яка гарантується державою.

Категорія соціальної необхідності певної поведінки найбільш повно розкриває сутність правового обов’язку. Вона, з одного боку, вказує, що цей обов’язок існує і розвивається в межах встановленої законом і забезпеченої державою належної поведінки, а з другого — відображає сутність саме правового обов’язку із притаманною йому специфікою — можливістю застосування державного примусу. На відміну від прав і свобод як можливостей певної поведінки особи для задоволення своїх інтересів обов’язок спонукає людину до необхідності діяти певним чином для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших суб’єктів громадянського суспільства.

Змістом юридичного обов’язку є конкретні види належної поведінки (наприклад, сплата податків, військовий обов’язок, повернення позики, оплата за надану послугу тощо). Проте юридичний обов’язок вказує не лише на необхідність конкретної поведінки, а й на її міру. Категорії «вид» і «міра» показують внутрішню сутність обов’язку, оскільки безмірних (невизначених) правових обов’язків не існує. Будь- яке право прагне до встановлення чіткого, формально визначеного суспільного порядку. Саме на конкретні вид і міру поведінки покликаний орієнтуватися суб’єкт обов’язку, оскільки в противному разі правоохоронні органи не зможуть визначити, правомірною чи неправомірною є поведінка зобов’язаної особи.

З погляду структурної побудови юридичні обов’язки складаються з чотирьох елементів: 1) необхідності здійснити певні дії; 2) необхідності утриматися від здійснення певних дій; 3) необхідності вимагати здійснення чи нездійснення певних дій з боку інших осіб; 4) необхідності відповідати за невиконання приписаних дій.

Юридичні обов’язки людини і громадянина класифікують за різними критеріями:

1) за характером зв’язку особи і держави — обов’язки людини (не посягати на права і свободи інших людей, взаємні обов’язки батьків і дітей) і обов’язки громадянина (відбувати військову службу, обов’язки як присяжного засідателя). Тільки громадяни України несуть «тягар» усіх обов’язків, передбачених Основним Законом України, в той час як іноземці та особи без громадянства звільнені від деяких з них (наприклад, від обов’язку відбувати військову службу);