Розділ 2 Політична влада і політична система

Аналіз природи і місця політичної партії в політичному процесі свідчить про те, що діяльність політичної партії — один з найважливіших механізмів розподілу і перерозподілу владних засобів у державі і суспільстві, а від стилю втілення і реалізації ними інтересів соціальних спільностей, верств і груп безпосередньо залежить характер панівних в суспільстві політичних інтересів. Політичний інститут — політична партія — в політичному процесі є ланка, що зв’язує державу і народ, бере участь практично в усіх фазах політичного процесу всього політичного життя.

Місце політичної партії в суспільстві

Місце і роль політичної партії, характер її діяльності визначаються, по-перше, мірою її вростання в політичну систему суспільства, тривалістю її існування, зміною її назви і порушенням організаційного статусу, а також місцем і роллю фракції в уряді, тобто керівництво урядом або проста в ньому участь. Дуже важливий і національний аспект політичної партії. Якщо рівніше представлена партія в національних регіонах, то і вище її урядовий статус, а також підтримка її на виборах. Політична партія, джерело якої є поза законодавчими органами, нижча за своїм статусом, аніж та політична партія, джерела якої представлені у владних структурах суспільства. По-друге, місце і роль політичної партії визначаються соціальною підтримкою, тобто йдеться про підтримку соціальними класами, соціальними шарами, групами, різноманітними суспільними і релігійними рухами, етнічними спільностями, міським і сільським населенням, окремими громадянами. По-третє, політичною орієнтацією політичної партії, наприклад, у ставленні до власності на засоби виробництва, про роль держави в економічному регулюванні, перерозподілі суспільного багатства, соціальному захисті громадян, секуляризації (тобто перетворенні в світські) суспільства, входження в блоки, понаднаціональні інтеграції, у ставленні до виборчих громадянських прав тощо. Мета орієнтації: або відкрите суперництво політичних партій, або обмежене суперництво з боку інших політичних партій; підрив усієї політичної системи суспільства або її модернізація. По-четверте, одним з принципів, що визначають місце і роль політичної партії в суспільстві, є структурна незалежність, тобто ступінь автономності політичних партій, життєве забезпечення її (джерела прибутків, рекрутування, поповнення членів партії, джерела поповнення рядів політичних лідерів, зв’язок з іншими політичними партіями, відносини з зарубіжними політичними партіями і рухами). По-п’яте, внутрішньою структурою, організаційною побудовою політичної партії, інтенсивністю відповідних зв’язків, географічною розкиданістю і густотою первинних партійних осередків (організацій), частотою зібрань, нарад, різноманітних семінарів тощо на місцях, зібрань і з’їздів у масштабах країни, інтенсивністю пропаганди, постановкою науки і освіти в політичній партії, ступенем підконтрольності внутрішньопартійних груп, осередків, централізованістю влади всередині партії; наявністю і поєднаністю фракції, активність членів політичної партії в її діяльності, вимогливістю до партійців, вірністю ідеалам і інтересам, що відстоюються партією, особистою відданістю справі політичної партії тощо.

Типи політичних партій

Зрозуміло, принципи, основи типів політичних партій різноманітні: заперечується або вважається неістотним класовий поділ політичних партій або розглядається класове ділення як основне. Соціолог Моріс Дюверже відзначав, що класична, базова типологія політичних партій відображає історичну логіку їх розвитку. Політичні партії розрізняються за походженням: класові, масові, кадрові.

Кадрові політичні партії виникли в XIX ст. з виборчих комітетів і парламентських груп і відрізняються небагаточисельністю, вільним членством, опорою, насамперед, на професійних політиків і фінансову еліту, спроможністю забезпечити політичній партії матеріальну підтримку. Такі політичні партії орієнтовані на виборчі функції. Класичний приклад — республіканська і демократична партії в США. Масові партії характеризуються багаточисельністю (наявністю десятків сотень тисяч членів партії), ідеологічною орієнтованістю і домінуванням ідеологічних і виховних форм діяльності, наявністю тісного зв’язку апарату і партійних мас, порівняно жорсткою організацією. Вони виникли пізніше кадрових в зв’язку з розповсюдженням загального виборчого права багато в чому на хвилі робітничого руху як пролетарські партії.

Масові політичні партії поділені Жаком Блонделем на представницькі західного типу, комуністичні і популістські. Робертом-Луї Шварцейбергом поділені масові політичні партії на соціалістичні, комуністичні і фашистські. В 90-х роках XX ст. виник новий тип політичних партій, які називають «всеїдними», партіями «залучай всіх», партіями виборців тощо. Залежно від ставлення до інших елементів політичної системи, політичні партії поділяються на демократичні, авторитарні і тоталітарні. Демократичні партії поділяють на прагматичні, доктринальні (з підвищеною значимістю ідеологічного фактора), партії інтересів (з яскраво висловленим партикулярним представництвом інтересів певної соціальної групи — жінок, фермерів та ін.). Серед доктринальних партій виділяються — соціалістичні, націоналістичні, релігійні (або антиклерикальні). Залежно від характеру партійної ідеології, виділяються ліберальні, консервативні, соціалістичні, комуністичні та ін.; від участі в здійсненні державної влади: опозиційні — легальні, напівлегальні і нелегальні; від тривалості існування — стабільні та нестійкі; за способом зв’язків політичної партії з її парламентською фракцією — м’які, слабкі і жорсткі, сильні; за характером членства — відкриті, з вільним членством, і закриті, елітарні.

В сучасному світі за ставленням до вирішального типу приватновласницьких суспільно-економічних відносин (тобто за ступенем сприйняття або несприйняття такого типу) виділяються політичні партії: по-перше, ультраліві; по-друге, ліві; по-третє, лівоцентристські; по-четверте, центристські; по-п’яте, правоцентристські; по-шосте, ультраправі (або при менш детальній класифікації — лише ліві, центристські та праві) політичні партії. Вважаються найлівішими політичні партії, які виступають за застосування радикальних і навіть одіозних способів та методів боротьби з капіталізмом, а найправішими — ті, що готові вдаватися до жорстоких методів і способів захисту капіталістичних відносин. Та в історії політичного руху трапляються парадоксальні ситуації: в пізній період перебудови універсалістська схема поділу на лівих та правих перевертається знизу вгору, і сили, традиційно оцінювані як ліві, тимчасово починають вважатися правими, і навпаки. Та показником «лівизни» та «правизни» може бути ставлення не до загальносвітових процесів, а до необхідності зміни соціально-економічного ладу в Україні. Саме за такого теоретичного підходу в державах, де проводяться ті чи інші соціально-економічні і політичні експерименти, праві (за традицією), ліберали та консерватори починають оцінюватися як «ліві», тобто такі, що виступають за радикальні зміни існуючого соціально-економічного ладу, а ліві (комуністи, соціалісти та ін.) — як праві консерватори, що протистоять впровадженню ліберально-капіталістичних принципів. В сучасній Україні існують та діють українофільські партії, партії радянського патріотизму, партії, орієнтовані на історичні цінності російської імперії, слов’янофільські, євразійські, європейської інтеграції, євроамериканської трансатлантичної єдності та інші політичні об’єднання, що базуються на культурно-історичних цінностях, інтересах, геополітичних програмах тощо.

---

2. Сучасні партійні системи і їх суть

---

Поняття і зміст партійних систем

Дії політичних партій тісно пов’язані одна з одною, взаємозалежні, знаходяться в певних політичних відносинах зі всіма елементами і ланками політичної системи суспільства. Політичні партії всі діють в певних соціально-економічних умовах. Межею партійних систем є кордон держави. Партійна система — це спільність взаємозалежних політичних партій, що прагнуть до встановлення, утримання і здійснення влади. Партійні системи об’єднують ті політичні партії, що справді виробили і дотримуються загальних принципів боротьби і взаємовідносин, дозволених законодавчими актами. Характер партійних систем визначає і вид політичного режиму, механізм і ефективність демократії. Політологи Заходу, та й Сходу приділяють велику увагу з’ясуванню суттєвості партійних систем, визначенню їх змісту. Західний політолог Сеймс Ньюмен відзначає, що партійна система — це право політичної партії на формування власної системи правління суспільством, а політолог Єжі Каак вказує, що партійні системи — сукупність політичних сил, що представлені в парламенті або таких, що прагнуть до представництва в парламенті. Польський політолог Єжі Вятр підходить дещо інакше, відзначаючи, що під партійною системою розуміється сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, які виявляються в суперництві або спільному змаганні за політичну владу. У визначенні партійної системи політолог Лев Ентін підходить як до політичного інституту, визнаного і санкціонованого державою, де відображаються умови формування і діяльність політичних партій, їх взаємозв’язки і взаємовідносини, основні принципи і база зв’язків з іншими елементами політичної системи. Більш точним, що відображає суттєвість партійної системи, є розкриття характеру і взаємовідносин існуючих в країні політичних партій, умови їх діяльності і фактична роль в керівництві державними справами, особливо в формуванні уряду. Партійна система — сукупність політичних партій, існуючих в тій або іншій країні, незалежно від того, визнаються вони діючими законодавчо або ні.

Різновидності партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних ознак та критеріїв. Партійні системи є стабільні та консервативні; здатні зберігати цілісність і такі, що розпадаються; діючі в нормальній та у надзвичайній обстановці, поляризовані (біполярні), багатополярні та атомізовані; альтернативні та неальтернативні; молоді і такі, що мають досить тривалу історію, та ін.

Різноманітність визначення партійних систем, їх ролі і місця в політичному житті суспільства дає можливість виділити типи партійних систем в суспільстві: одно-, дво- і багатопартійні. Якщо для тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерні частіше однопартійні системи, то сучасним розвиненим демократичним країнам властиві багатопартійні системи. Багатопартійна система — це така система, де реальну боротьбу за владу веде декілька політичних партій. Плюралістичною, багатопартійною системою в світі визнається система, що включає не просто багато політичних партій, а де наявна опозиція, в тому числі політичних партій, що виступають проти існуючого ладу. Опозиційні політичні партії виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, не сприяють цілісності політичного ладу, в межах якого діють і мають різноманітні концепції рішення проблем, які виникають в країні. Одна з ознак політичного плюралізму — наявність двосторонніх опозицій. Двостороння опозиція характерна тим, що розміщена з обох боків уряду — ліворуч і праворуч. Обидві опозиції — ліва і права взаємно виключають одна одну, і більше того, перебувають у стані перманентного конфлікту.

Безліч політичних партій в порівнянні з однопартійністю мають певний демократичний зміст. Досвід історії свідчить, що зосередження всієї повноти влади в одній політичній партії означає встановлення авторитарності і тоталітарного режиму (гітлерівська Німеччина, Радянський Союз періоду сталінізму і застою та ін.). Затверджується авторитарний режим і в деяких народно-демократичних країнах Східної Європи, коли в країні встановлювалася однопартійна система. В ряді країн Заходу існують двопартійні системи (США, Великобританія та ін.). Політичну владу в країнах Заходу, де існують двопартійні системи, здійснюють поперемінно тільки дві значні політичні партії, що стоять на базі капіталістичних відносин: в США — республіканська і демократична партії, в Англії — спочатку консервативна і ліберальна, а після консервативна і лейбористська. Соціолог Джованні Сарторі справедливо відзначає, що двопартійність маємо тільки тоді, коли існування третіх політичних партій не заважає двом головним політичним партіям керувати суспільством. Американські соціологи Харрі Госнелл і Реджі Смолка вважають, що американська партійна система правильно названа двопартійною тому, що «жодна маленька політична партія ніколи успішно не кинула виклик двом головним політичним партіям у зв’язку з їх контролем над президентством і конгресом».

Історичний досвід XX ст. дозволяє виділити чотири типи партійних систем: ліберально-демократичні, що існують в більшості розвинених капіталістичних країн; фашистські, які мали місце в ряді європейських, латиноамериканських країн у 20—60-х роках; авторитарні, що виникли в 30—40-х роках в Радянському Союзі, Кореї, Румунії та ін., і партійні системи, що склалися в країнах народної демократії Європи після перемоги народно-демократичних революцій в 40—50-х роках. У більшості країн Східної Європи утворилися багатопартійні системи, що спиралися на багаті історичні, соціально-політичні, культурні традиції, а також на постійний політичний тиск авторитарної радянської політичної системи. Суворі умови царського підпілля вимагали, окрім чіткої організації підпільної діяльності, точної конспірації, замкнутості, слухняності і централізації в діяльності партійних організацій і осередків, що, зрозуміло, виправдовувалося обставинами.

Потреби в утворенні різноманітних політичних партій і міжпартійне суперництво можуть виникати і справді виникають в умовах демократизації суспільства. В Україні, Росії, Білорусі та інших країнах Співдружності виникнення нових політичних партій і політичних рухів зумовлюється кризою офіційно визнаних і тривалий період, здавалось, непорушних суспільних структур, насамперед, комуністичних партій. Умови тоталітаризму не могли сприяти сучасній багатопартійності. Масова політична діяльність підмінялася закулісними інтригами, представництво політичних інтересів соціальних спільностей — пошуками протекцій у володіючих владою, партійна боротьба — особистими чварами тощо. Зрозуміло, що без опори на партійну систему, яка презентує інтереси різноманітних груп населення, неможлива ефективна діяльність і парламенту. Можна стверджувати, що політичні партії — невід’ємна частина парламентської системи. Ясно, що без політичних партій парламент може приймати правильні закони, але закони не будуть реалізовані, якщо тільки не звернутися до збройних сил. Політичні партії — істотний фактор стабільності політичного режиму. Політичні партії ніби продовжують функції парламенту за його межами, відповідальність за те, щоб і там боротьба йшла з допомогою аргументів, а не з допомогою насильства.

Роль політичних партій оцінюється по-різному. Дехто стверджує, що політична партія — це сучасна диктатура, це влада частини над цілим, вихолощування демократії. Політична партія не є знаряддя демократії. I кількість політичних партій не змінює становища в суспільстві. Французький соціолог Моріс Дюверже вважає, що організація політичних партій та існування партійних систем не відповідають демократичній ортодоксії: по-перше, тому що їх внутрішня структура автократична і олігархічна; фактично їх керівники не призначаються членами партій, а кооптуються або довибираються центрами, мають тенденцію формування керівного, керуючого класу, ізольованого від основної маси партійців. В тій мірі, в якій їх обирають, політична олігархія поширюється, однак не стає демократією тому, що вибори здійснюють партійци, а це меншість в порівнянні з тими, хто голосує за політичну партію на загальних виборах. По-друге, парламентарії підпорядковані авторитету партійного керівництва. Політичні партії формують суспільну думку в такій мірі, в якій її представляють. По-третє, загальна еволюція політичних партій поглиблює їх розбіжність з нормами демократичного режиму. Але Моріс Дюверже підкреслює, що режим без партій увічнює панування еліт, які управляють і сформувалися по праву народження, багатства або займаної посади. Такий режим неминуче консервативний. Політичні партії залишаються більш розвиненими ліворуч — ліві сили, аніж праворуч — праві, тому що політичні партії найпотрібніші на лівому фланзі, вони революційні. Тому диктатура навіть з однією народною партією, яка тягнеться до утворення класу, що править, більш близька до демократії, аніж диктатура без політичних партій. Однопартійні системи — це ще не найгірші політичні режими. Однопартійна система вважається інновацією XX ст., породжена «ерою мас» і розглядається як прагнення зняти суперечності в суспільстві. Багатопартійні системи стали важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства.

Різновидності партійних систем

Партійні системи відображають стійкі зв’язки у відносинах політичних партій між собою, а також з державою та іншими політичними інститутами і владними структурами. В своїй сукупності взаємовідносини політичних партій і державних структур розкривають ступінь впливу політичних партій на прийняття рішень і характер їх участі в управлінні державою. Партійні системи протистоять таким формам організації політичної влади, де або зовсім не існує партійних об’єднань, або їх наявність носить суто декларативний характер (як правило, це можливо в тоталітарних державах). Щоправда, в окремих класифікаціях такі партійні системи відносять до специфічних різновидностей однопартійних систем. В такому випадку прийнято розрізняти однопартійні (неконкурентно) системи, всередині яких виділяються тоталітарно-деспотичні і демократичні різновидності, і багатопартійні (конкурентні, змагальні), де існують системи з однією домінуючою політичною партією, двопартійні (біпартійні) і багатопартійні системи.

Численні спірні проблеми виникають не тільки при визначенні, але й при класифікації партійних систем. У країнах Заходу панує спосіб класифікації партійних систем за кількістю партій, які ефективно беруть участь у завоюванні влади і її здійсненні. Звідси, всі партійні системи діляться на багато-, дво- і однопартійні. Однак інколи можна зустріти класифікацію партійних систем, основану не на кількісних критеріях. Відомий французький соціолог Моріс Дюверже в питанні про класифікацію політичних партій і партійних систем відійшов від традиції, запропонував особливий тип партійних систем — системи домінуючої партії. Соціолог Джованні Сарторі взагалі відкинув троїсту класифікацію партійних систем і запропонував їх поділити на: однопартійні, партії-гегемони, домінуючі партії, двопартійні, помірно багатопартійні, вкрай багатопартійні, атомізовані. На думку Джованні Сарторі, існує сім типів партійних систем, що лежать між полюсами однопартійної (моноідеологічної) і атомізованої (вкрай поляризованій ідеологічно, ідейно різнорідної) систем. Проміжні типи (системи з партією-гегемоном, домінуючою партією, двопартійні, обмеженого плюралізму і радикального плюралізму) відображають різноманітні стадії і варіанти ідеологічного плюралізму, що супроводжують діяльність однієї або декількох політичних партій. Однак і така класифікація має слабкі сторони, зокрема, достатньо не враховує відмінності політичного ладу тієї або іншої країни.

Виділяються альтернативні і неальтернативні партійні системи.

— Альтернативну систему, в якій принаймні один колектив політиків організований у вигляді політичної партії або політичних партій і має реальні шанси замінити колектив, що править у даний момент. В межах альтернативної системи можуть мати місце: система багатопартійної роздрібненості, в якій жодна політична партія або група політичних партій не має явного домінування, а влада здійснюється коаліціями, що змінюються за складом; двоблокова система, в якій існує декілька політичних партій, але поділяються на два постійно суперниючих політичних блоки; двопартійна система, де хоча й існують більш дрібні політичні партії, але справжнє суперництво за владу відбувається між двома найбільшими політичними партіями, що уособлюють політичну систему суспільства.

— Неальтернативні системи, в яких або конституційні принципи, або фактичне співвідношення сил призводить до того, що немає справжнього суперництва між політичними партіями за владу. В її межах можуть мати місце: система кооперації політичних партій, що характеризується блокуванням головних політичних партій і фактичним зникненням дієвої опозиції; система політичних партій національної згоди (або домінуючої політичної партії), в якій, хоча й існують численні політичні партії, суперничаючі на виборах, але одна політична партія постійно домінує над всією політичною системою і повністю здійснює владу, а інші політичні партії діють або як опозиція уряду, або як представники окремих груп соціальних інтересів, маючи чітко обмежену і, як правило, локалізовану базу впливу. Обмежені партійні системи — в яких існують різноманітні політичні партії і між ними здійснюється суперництво за політичний вплив, але влада знаходиться в руках однієї політичної сили — найчастіше армії, яка є незалежна від політичних партій і стоїть над ними; однопартійна система, що виключає існування інших політичних партій, окрім тієї, що управляє.

Природно, що характер соціальної структури суспільства, діюче законодавство і, насамперед, виборчі закони, а також соціокультурні традиції відіграють найбільшу роль у формуванні партійних систем. Якщо в країнах відсутній розвинений клас селянства, то і не виникають аграрні партії. Там же, в країнах, де визначальну роль відіграє будь-який один, наприклад, середній клас, існують передумови для створення системи з домінуючою політичною партією. Якщо ж соціальна структура суспільства пронизана полярними суперечностями тих або інших соціальних верств і груп, то й партійна система має конфліктний характер, зі свого боку підігріваючи напруженість суспільних відносин. Якщо ж соціальні спільності, групи орієнтуються на одну систему цінностей та ідеалів, то і партійна система характеризуватиметься більш м’якими формами міжпартійних і партійно-державних зв’язків.