Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи

Як наслідок з’явилося це видання. І хоч воно далеке від досконалості, все ж, сподіваємось, надасть допомогу в організації й плануванні визвольних рухів, які від цього стануть більш потужними та ефективними.

Основну увагу навмисно зосереджено на загальних проблемах повалення диктатури й недопущення нової. Автор не береться аналізувати реалії та давати поради стосовно якоїсь конкретної країни, однак сподівається, що цей загальний аналіз може виявитися корисним для людей з, на жаль, надто багатьох країн, які опинились віч–на–віч з диктаторськими режимами. Вони самі повинні оцінити можливість застосування цього аналізу до своєї ситуації і ступінь придатності даних рекомендацій для їхньої боротьби за звільнення.

Автор висловлює подяку за допомогу у написанні і публікації цієї праці: Брюсу Дженкінсу, особливому помічнику автора – за неоціненний внесок у визначення головних проблем у формі і наповненні дослідження, а також за доречні рекомендації більш енергійно та чітко висвітлювати проблемні аспекти (особливо стосовно стратегії), за допомогу у структурній реорганізації та внесення редакторських правок; за допомогу в редагуванні Стівену Коуді; д–ру Крістоферу Круглеру й Роберту Хелві – за важливі критичні зауваження і поради; д–ру Хейзел Макферсон й д–ру Патриції Паркмен – за надану інформацію про боротьбу, відповідно, в Африці й Латинській Америці.

Попри значний внесок цих людей, відповідальність за аналіз і висновки автор бере на себе.

У ході аналізу жодного разу не стверджується, що боротьба з диктатурою є справою легкою, яка не вимагає жертв. Будь–які форми боротьби криють в собі труднощі і втрати. Природно, що протистояння диктаторам вимагатиме жертв. Однак автор сподівається, що цей аналіз стане стимулом для лідерів руху опору при виробленні стратегії, здатної зміцнити його і водночас мінімізувати втрати.

Цей аналіз також не дає підстав стверджувати, що після повалення конкретної форми диктатури враз щезнуть усі проблеми. Повалення режиму не приводить до Утопії. Навпаки, воно відкриває можливості для наполегливої і тривалої роботи, спрямованої на створення більш справедливих соціальних, економічних й політичних умов та усунення всіх інших форм несправедливості й гноблення. Автор сподівається, що коротке ознайомлення зі шляхами повалення диктатури може виявитись корисним усюди, де народ перебуває під гнітом і має бажання звільнитися.

Джін Шарп

6 жовтня 1993 року

Інститут ім. Альберта Ейнштейна

427 Newbury Street

Boston, Massachusetts 02115–1801

USA

Розділ перший

РЕАЛІСТИЧНИЙ ПОГЛЯД НА ДИКТАТУРУ

За останні роки різноманітні диктаторські режими, міжнародні та внутрішні за своєю природою, були повалені чи ослаблені за допомогою організованого руху громадської непокори. Деякі з них вважалися добре захищеними і невразливими, однак виявилися неспроможними встояти під тиском злагоджених дій політичного, економічного та соціального народного спротиву.

Починаючи з 1980 року, шляхом переважно ненасильницького народного спротиву були повалені диктатури в Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині та Словенії, Мадагаскарі, Малі, Болівії і Філіппінах. Ненасильницький рух опору сприяв демократизації режимів у Непалі, Замбії, Південній Кореї, Чилі, Аргентині, Гаїті, Бразилії, Уругваї, Малаві, Таїланді, Болгарії, Угорщині, Заїрі, Нігерії, в різних частинах колишнього Радянського Союзу (відігравши також визначальну роль у тому, що спроба жорсткого державного перевороту у серпні 1991 року зазнала невдачі).

За останні роки масовий політичний спротив1 також спостерігався в Китаї, Бірмі й Тибеті. І хоча події в цих країнах не призвели до повалення диктатури чи окупаційної влади, вони допомогли викрити перед світовою спільнотою брутальну сутність цих регресивних режимів, а також збагатили народи світу цінним досвідом подібної форми боротьби.

Повалення диктатур у країнах, про які йшлося вище, звісно, не вирішило всіх проблем цих суспільств: бідність, злочинність, надмірна бюрократизація та погіршення стану навколишнього середовища часто залишаються у спадок від жорстоких режимів. І хоча падіння цих диктатур не зменшило страждання жертв утисків, воно відкрило шлях до відродження суспільств, які б ґрунтувалися на політичній демократії, особистих свободах та соціальній справедливості

1 Термін уперше вжив в аналогічному контексті Роберт Хелві. «Політичний спротив» – це ненасильницька боротьба (протест, втручання або відмова від співпраці), яка ведеться демонстративно, відверто й активно для досягнення політичних цілей. Термін виник у відповідь на плутанину і неправильне трактування понять, що призводили до ототожнення ненасильницької боротьби з пацифізмом та моральною чи релігійною терпимістю. «Спротив» означає зважений виклик органам влади через непокору, що виключає будь–яке підпорядкування. «Політичний спротив» окреслює середовище, в якому відбуваються певні дії (політичне середовище), а також його мету (політична влада). Переважно термін вживається для позначення відповідних дій населення, спрямованих на те, щоб перейняти контроль над урядовими інституціями шляхом безперервного тиску на їхні джерела влади та зваженого застосування стратегічного планування і необхідних для цього операцій. У цій публікації терміни «політичний спротив», «ненасильницький опір» та «ненасильницька боротьба» вживатимуться почергово, хоча два останні стосуються боротьби з ширшим колом цілей (соціальних, економічних, психологічних тощо).

.