Розділ «– ВСТУП - THE NOWHERE NATION,»

Причиною цього, на думку Кісінджера, завжди була і, великою мірою, є поверховість і схематичність західного, особливо американського мислення, «сповненого ностальгії за простими рішеннями» і глухого й сліпого до всього, що вибивається за межі звичних стереотипів. Україна, як показав фоч Гаґен, завжди мала з тими стереотипами чи не найбільше клопотів. Утім, ще задовго до фон Гаґена американський історик Роберт Конквест наблизився до відповіді на згадане питання, досліджуючи загалом часткову проблему – історію голокосту, влаштованого українцям совєтами у 1932-33 роках. Це питання, яке постало перед враженим дослідником при першому ж ознайомленні з фактами, виглядало приблизно так: яким чином така страшна трагедія, що відбулася майже у центрі Європи, посеред двадцятого століття, на очах у цілого світу, по суті, жодним чином не заторкнула західної суспільної свідомості?

По-перше, спробував відповісти самому собі Р. Конквест, селянська проблематика завжди була чужою для Заходу й малозрозумілою. Саме слово «селянин» для американця або британця асоціюється з якимсь дуже далеким краєм або ще віддаленішою історією. По-друге, Україна ніколи не існувала ні в часовій, ні в просторовій свідомості європейців, а тим більше, додамо, американців, для яких світова історія й географія взагалі є досить загадковими дисциплінами. Україна, на відміну від зрадженої Польщі чи, скажімо, Прибалтики, не була для Заходу чимось, навіть слабким докором сумління.

А по-третє, завжди існували могутні сили, зацікавлені в «небутті» України і, відповідно, в замовчуванні та фальсифікації фактів. Совєтська пропаганда досить успішно знаходила собі спільників у цій справі у пропаганді західній (від сумнозвісного Волтера Дюранті до не менш сумнозвісного Морлі Сейфера), а совєтська історіографія, принаймні в «українському питанні», взагалі мало чим відрізнялася від історіографії західної. Попри різні погляди на «класову боротьбу» в Росії й роль КПСС, совєтські вчені і російські вчені-емігранти, що справили вирішальний вплив на західну історіографію й політологію, мали одну спільну рису: імперськість і, як похідне, явну або латентну українофобію.

За дотепним висловом Ореста Субтельного, і російські історики-іммігранти, і їхні американські колеги апріорно вважали, що «український історик – це, майже за дефініцією, український націоналіст. А тому й українська історія, – пише Субтельний, – до кінця 1980-х вважалася не лише периферійною, а й інтелектуально підозрілою ділянкою спеціалізації».

«Стратегічний партнер»

Ставлення до України на Заході почало змінюватися приблизно під 1994 року, коли Україна нарешті відмовилася від надзвичайно некорисного для себе іміджу «ядерної держави», яка нібито намагається ядерним «шантажем» компенсувати бездарність своєї зовнішньої і внутрішньої політики. Загалом демократичні парламентські та президентські вибори 1994 року посприяли «ошляхетненню» образу України, а проголошена президентом Кучмою програма радикальних економічних реформ викликала у певних західних колах справжнє зацікавлення. Головне ж – самою своєю появою і подальшою поведінкою «російськомовний» президент показав, що українська незалежність не є чимось випадковим і тимчасовим, а український націоналізм має не лише етнічне і, тим більше, не лише західноукраїнське коріння.

На відміну від свого попередника Кравчука, до якого ще сяк-так можна було застосувати стереотип «комуніста, котрий пересів на коня націоналізму» (Джордж Сорос), і витворити тим самим фальшивий образ такого собі українського Мілошевича з ядерними ракетами, Леонід Кучма з його проросійськимн деклараціями та помітною орієнтацією на російськомовні еліти в Україні виявився до такого змальовування цілком непридатним. З неабияким подивом Захід мусив усвідомити, що так звана «антиросійськість» Кравчука і «проросійськість» Кучми є лише різними словесними репліками у складній історичній п'єсі, де мало що залежить від особистих симпатій і антипатій Кравчука і Кучми, а значно більше – від об'єктивних реалій: імперська Росія ніколи не змириться з незалежною Україною, хоч би там президентом був навіть не Кучма, а Олександр Мороз, чи Володимир Гриньов, чи, навіть, Петро Симоненко.

Хоч, звичайно, усе це далеко не головні причини, які змусили Захід по-іншому глянути на Україну. Найдужче його спонукали до цього події в Росії – розстріл парламенту, успіхи Жириновського і Зюґанова, чеченська авантюра, посилення шовіністичних настроїв і поширення щонайбрутальнішого ґанґстеризму, – Україна на цьому тлі могла видатись декому ледь не оазою спокою і стабільності. «Російський націоналізм спонукає Україну і США до зближення» – таким заголовком прокоментувала відчутні зміни в американсько-українських відносинах газета «Вашинґтон таймс» (24 лютого 1996).

І справді, розчарування Заходу в «демократичній Росії» цілком несподівано дало шанс її затюканій сусідці, перетворивши цього «небажаного байстрюка совєтської перестройки і розпаду СССР» (за дотепним висловом Мартіна Зіффа) на цілком бажаного, хоча й далекого і досить бідного родича американської адміністрації. «Бридка Україна», «смітник Європи» і, звичайно ж, «колиска антисемітизму» – як її натхненно описували на початку 90-х років західні засоби масової інформації, – зробилася раптом «стрижнем європейської стабільності», за словами Стровба Телбота, «стратегічним пріоритетом у Європі», за висловом Воррена Крістофера, і, зрештою, «однією з найдавніших націй Європи», як її охарактеризував 1995 року під час візиту до Києва Білл Клінтон, котрий, правдоподібно, кільканадцять років тому навряд чи взагалі що-небудь чув про існування цієї «найдавнішої нації».

Україна, всупереч незліченним прогнозам західних аналітиків, не розпалася на дві половини, не поринула в громадянську війну, ані навіть в економічний хаос, попри загальну дисфункціональність гіперкорумпованої держави й очевидний занепад нереформованої постсовєтської економіки. Закономірно, отже, що після тривалого скепсису багато хто з-поміж західних спостерігачів відчув певний подив, а відтак і бажання розібратися в цьому дивному українському феномені. У липні 1995 року американська дослідниця Елізабет Понд опублікувала в аналітичному місячнику «Гаріман ревю» статтю під характерною полемічною назвою: «Польща – не Югославія. І Україна теж». Східноєвропейські країни, вважає авторка, досягли значних успіхів у здійсненні неймовірно складних, одночасних реформ економіки, державного управління, соціальної сфери. На жаль, пише вона, цей важливий досвід (зокрема – «взірцеве трактування Україною своїх етнічних меншин») мало відомий на Заході і належно не оцінений. А тим часом саме Україна, на думку авторки, є ключовою державою регіону:

Україна може поширити надію на схід або кавказький хаос на захід. Якщо збудеться найгірший сценарій і Україна впаде, вона впаде в руки Росії, додавши нової енергії російському імперіалізмові, який остаточно розчавить тамтешні паростки демократії. Але якщо збудеться найкращий сценарій, Україна продемонструє, що західні цінності не такі вже й чужі східним слов'янам… Захід не повинен бути пасивним спостерігачем змін у цій країні. Ані, тим більше, не повинен, як це було раніше, будувати свою політику щодо України як відлуння своєї російської політики. Захід має значно більший вплив у Києві, як у Москві. І мусить використовувати цей вплив розважливо й цілеспрямовано… Винагородою для нас може стати щось більше, ніж принадливий новий ринок в умовах теперішнього споживчого вибуху, і навіть щось більше, ніж надійний буфер проти російських ультранаціоналістів… Нові динамічні зміни в Центральній Європі можуть стати поважним стимулом для нашого власного підупалого духу демократії.[8]

Ще один характерний зразок такого ентузіастичного, часом аж надто, погляду на Україну – стаття Джуліани Пілон під назвою «Москва повинна повчитись у Києва вмінню знаходити компроміси», – опублікована у популярному ілюстрованому тижневику «Інсайт» 24 квітня 1995 р. Протиставляючи мирну політику Києва у Криму – кривавим злочинам російської вояччини у Чечні, авторка радить російським політикам відмовитися від вирішення проблем з позицій брутальної сили і натомість уважніше приглянутися до досвіду свого південно-західного сусіда з надією дечому в нього повчитися. На думку авторки, українці не втратили віри в можливість вирішувати свої проблеми політичними методами – незважаючи на надзвичайно важкі умови життя і прогресуюче суспільне відчуження. Майже половина опитаних, за її даними, вірить, що суспільні проблеми можна і треба вирішувати шляхом голосування. І навіть більша половина опитаних цікавиться суспільно-політичними проблемами своєї країни.

Просто дивовижно [пише Дж. Пілон], звідки береться таке позитивне ставлення в атмосфері посткомуністичної напівосвіченості в питаннях демократії та громадянських прав. Віра цих людей у демократію походить радше з їхнього травматичного досвіду зіткнення з комунізмом, аніж з глибокого розуміння того, як працює вільне суспільство. А проте українці, схоже, готові вчитись у Заходу і воліють мирно залагоджувати внутрішні конфлікти. Хтозна, може, й росіяни, втомившись масакрами у Чечні, приглянуться нарешті до українського досвіду.[9]

Нація нізвідки

Позитивний погляд на Україну як на певну геополітичну й історико-культурну реальність поступово утверджується на Заході і, хоч не є поки що переважним, усе ж складає дедалі помітнішу конкуренцію традиційному русоцентризму та русофільству західних інтелектуалів. Років двадцять тому більшість західних фахівців, не кажучи вже про пересічну публіку, сприймала Україну виключно як частину «Росії», тобто концептуально перебувала в оптичному полі російсько-імперського та совєтсько-імперського офіціозу. Як зазначає один з провідних американських україністів, Григорій Грабович, донедавна провідні науковці на Заході вважали уявлення про Совєтський Союз як про зловісний геноцидний експеримент ненауковим, навіть більше, антинауковим. Самий термін «Совєтська імперія» аж до кінця 1980-х років сприймали як очевидний знак того, що текст, де його вжито, не слід серйозно брати до уваги – автор, мовляв, «ультраправий» чи просто несповна розуму. Хто хоче, хай перегляне відповідні бібліографічні джерела: до 1989 року дослідження чи огляди з використанням цього означення можна перелічити на пальцях (кілька з них входять до різних звітів Конгресу США); після 1989 року їх з'явилося вже кількасот.[10]

Зрозуміло, що більшість старих совєтологів, перехрестившись на «транзитологів», «постсовєтологів» і фахівців із «нових незалежних держав», не позбулася традиційного русоцент-ризму, – як не позбулись подібних реліктів їхні совєтські колеги із кафедр марксизму-ленінізму, в один день перекваліфікувавшись на фахових «політологів» та «етнодержавознавців». Колишній посол Сполучених Штатів Америки в СССР Джек Метлок опублікував нещодавно надзвичайно показову під цим оглядом статтю "The Nowhere Nation" – «Нація нізвідки» (The New York Review of Books, 24 February 2000). Формально написана як рецензія на п'ять різних книжок, що з'явились останнім часом про Україну в англомовному світі, стаття є фактично спробою синтетичного погляду на сьогоднішню Україну – з необхідними історичними екскурсами, соціологічними викладками і, навіть, посиланнями на приватні розмови з українськими політиками та урядовцями.

Вісім років української незалежності не минули для західних (пост)совєтологів цілком марно: на відміну від згаданої на початку цього нарису статті Абрагама Брумберґа, стаття Метлока в тому самому виданні вже не має такого злостиво-зневажливого характеру, ані не містить таких явних фактологічних дурниць – хоча й не позбавлена «компетентних» пасажів на кшталт:

Окрім шляхти, селян та козаків, там [в Україні] жили також євреї, важливий прошарок населення, що перебував у складних взаєминах як зі шляхтою, так і з селянами, і що став урешті об'єктом особливої ворожості з боку козаків, котрих царська влада нерідко використовувала для погромів у єврейських поселеннях‹.sup›[11]

Дилетантське нерозрізнення козаків українських і царських не заважає, однак, п. Метлоку вважатися «експертом з регіону» й робити глибокодумні висновки з усіх, хоч би яких складних, питань української історії та сьогодення, включаючи економіку, українсько-російські взаємини, становлення національної ідентичності, мовно-культурну ситуацію тощо. Всі ці «висновки» за своєю проникливістю та концептуальною глибиною мало чим відрізняються від стандартних публікацій на українську тему в московських квазіліберальних газетах та їхніх «малоросійських» аналогах. Не володіючи українською мовою, ані, зрештою, матеріалом, «аналітики» типу Метлока покладаються головним чином на російськомовні джерела, поради московських та, деколи, київських «експертів» відповідної орієнтації, а також – на власні стереотипні уявлення про Україну, сформовані велетенським масивом західної русистики та совєтології.

Як наслідок – усякий об'єктивний підхід до української проблематики трактується ними як націоналістичний, натомість усякий російсько-націоналістичний погляд на Україну проголошується об'єктивним. 3-поміж п'яти книжок, які нібито оглядає Джек Метлок, його безоглядну симпатію здобуває лише одна – украй поверхова і тенденційна книжка журналістських нарисів Анатоля Лівена «Україна і Росія: братерська непримиренність» із певними претензіями на політологічні узагальнення. Метлок нібито й усвідомлює, що ця книжка «багатьом українцям видасться русоцентрнчною», проте сам дає їй щонайвищу оцінку: вона, мовляв, «сповнена вельми проникливих і врівноважених суджень» і, взагалі, це незамінна «вступна лектура для кожного, хто не може розібратися в тому, що діється у сьогоднішній Україні, або хто схильний звалювати всі її проблеми на Росію».