Розділ «15»

Так тож "язик" сучасний, колись він красивим, милозвучним був! "Я помню чудное мгновенье", – пригадуєте? Як не пригадати відповідне до нашої "миті" – "мгно-вє-ні-є" (ох ці "ні", "є" – немає від них сховку). Наше односкладове з 4-х літер слово, на вимову якого справді мить тратиться, та їхнє 4-складове аж із 9-ти літер! Тут і в 3 миті не вкладешся, а яке "солодкоголосе, високопоетичне, легковимовне" словосполучення з 3-х приголосних "мгн"… У нас ще "миг" є! – хтось відтіля вискочить. І в нас той синонім є, від нас до вас забрів.

Власне, дивуватися недолугості сусідського "язика" особливо не доводиться. Спільнота, що відмовилася від сакрального наймення, притаманного лише людині засобу спілкування "мови", назвавши натомість той засіб "язиком" (а язики мають і представники тваринного світу: ссавці, птахи, плазуни, навіть комахи деякі), свідомо чи несвідомо принизила, десакралізувала свою мову. Від інтуїтивного, а мо', й осмисленого розуміння того приниження, і незатухаючі заклинання про "ве-лич-і-є та могуще-ст-во"…

Хоча навіть посередніх здібностей автори тамтешніх бандитських телесеріалів починають розуміти реальний стан свого "язика" і намагаються вивільнити його від доважок, доліпок, дотулень. Внаслідок чого отримують першоджерельні українські терміни. "А она "заяву" ("заяв-лє-ніє", сиріч) написала"? – питає один міліціонер у іншого.

А велика література, створена сусідською мовою (про що ми вже згадували тут), хіба не "до-каз" (наш чіткий лаконічний із 5-ти літер термін) "величі та могуті"? Перепрошую, "доказ-а-тель-с-тво" (14-літерне неоковирне одоробало, злампічене механічним дотуленням до нашого "доказу" абсолютно зайвого, непотрібного апендикса-доліпка – 9-літерного "атєльства").

Ні, вельмишановні! То лише потверджа талантів, величі, а то й геніальності творців тієї літератури. Здебільшого перекинчиків, відступників, представників інших етносів, що "прімкнулі" до "язика масковскава" під пресом денаціоналізації, в силу слабкості власного національного стрижня, заради "лакомства неситого"… Микола Гоголь, Анна Ахматова, Володимир Короленко, Володимир Маяковський, Іван Тургєнєв, Сергій Аксаков, Олександр Блок, Осип Мандельштам, Борис Пастернак, Михайло Зощенко, Ісаак Бабель, Белла Ахмадуліна, Чингіз Айтматов, Булат Окуджава, Едуард Лімонов, Євген Євтушенко і так далі є…

Точніше, так було. Бо той же Ч. Айтматов демонстративно відійшов від імперської літератури, чого не скажеш про Є.Євтушенка, Е.Лімонова (Савенка). Ці перекотипільці із ще більшим завзяттям закусили вудила, впряглися у московську шлею. Далися взнаки кількасотлітня імперська "розкрутка" "язика", паралельно з тотальним нищенням, потоптом, забороною мов народів "возз'єднаних", підбитих, загарбаних…

Власне, хіба тільки мов? Планомірно, системно нищилися і самі народи, носії тих мов. Найбільше, найретельніше найнебезпечніший для існування імперії народ український. Але то окрема на багато томів і не для одного автора тема.

Карб (жартівливий)

Чому ти вважаєш, що досконалість мови короткістю термінів можна обчисляти? Чому наш "доказ" досконаліший від москвинського "доказ- (а-тє-ль-с-т-ва) "? – начебто щиро допитувалася начебто недурна знайома з начебто вищою гуманітарною освітою.

Хіба мав доводити кобіті, що коротке, стисліше, вужче – краще від довгого, одоробистого, коли вона знає, що довше, товстіше в окремих випадках таки ліпше…

За матеріалами брошури мав я доповідь на науково-практичній конференції "Буття українців" 21.05.05 (Київ, Український дім). Доповідь, окрім матеріалів конференції, увійшла до другого доповненого видання "Синів РА з берегів ДніпРА" (Львів: Панорама) та була передрукована кількома столичними, обласними часописами. Публікація в "Літературній Україні" викликала "нє-годо-вані-є" деяких удаваних москвинів, українців. Україногенні читачі звикле відмовчалися. Щоправда, до честі головного редактора Петра Перебийноса, мені були надані шпальти для відповіді опонентам.

На сьогодні назріла потреба у перевиданні "Чиєї мови…". Що автор і робить, долучивши до вже відомого читачеві тексту короткий порівняльно-етимологічний україно-москвинський словничок деяких засадничих слів і термінів. Звісно, не обійдеться без побіжних коментарів, іноді навіть розлогих і, безумовно, чогось на кшталт вступної частини (посеред книги?), з котрої і зачнемо.

За час, поки розійшлося третє видання "мови", накопичилося чимало свіжої інформації, роздумів. Я навіть назву розвідки трохи поміняв, завершувальний епітет "зіпсована" на "пародійна". Гадаю, він більше підходить для словоконструкцій-одоробал ("доказ-атєльство", "надув-ательство", "розбір-атєльство", "вимога-атєльство", "наступ-лє-ні-є", "удар-є-ні-є", "напад-є-ні-є", "назва-ні-є", "зна-ні-є")…

Щодо свіжої інформації, то, зокрема, моск-винський письменник (юдейських коренів, до речі, як і більшість тамтешніх/тутешніх "москофілів") Василь Аксьонов волає про примітивізацію, деградацію, змертвіння заліщуцької мови, суголосно з рідіґерівськими попами, про що тут уже згадувалося (див. стр 20). Побіжно зауважимо: ні у попів, ні в Аксьонова не вистачає мужности? мудрости? публічно визнати, що від часів з'яви своєї "язик" був спримітивізованою калькою. Хоча, схоже, що автор популярних колись в Есересерії "Колег", "Апельсинів із Мароко" має розуміння витоків "язика", і тому налаштований радикально. Вважає умовою збереження Московії від розповзання, розпаду – поглинання її Україною, в мовному плані насамперед.

Операція не потребуватиме якихось надзусиль, хіба що психологічних. Затруєним брехнями про своє "первородство" заліщукам буде попервах гіркувато. А так відкидай лише доліпки/доклейки – отримуй першоджерельну українську. І "Війна та мир", "Цусіма", "Мої університети" стануть на чверть чи й на третину коротшими, а відтак читабельнішими у сьогоднішній круговерті.

Одноплемінники Аксьонова, політики штибу Жиріновського, Лужкова… мають протилежну думку, умову виживання Ерефії вбачають у поглинанні нею нашої держави. Два "наші" попередні президенти для реалізації задумів Жириновських/ Лужкових доклали чимало зусиль.

Не загальмував суттєво процесу і вже начебто не "нацменшинський" Президент, оточений тими ж самими радниками/дорадниками. Деукраїніза-ція українців ув Україні, калічення, суржикізація нашої прамови тривають.

Відбуваються і зворотні, очищувальні процеси, але надто вже повільно, ненаступально.

Вироджуючись, мертвіючи само, потугами своїх бездумних (чи, може, й навіть дуже думних) апологетів, москвинське "язичіє" поширює свої гангренозні метастази у мови сусідські. Прислухайтесь тільки, як розмовляють пересічні молодики: через слово "мать-пєрємать, б…".

Принагідно зазначимо, що більшості зі згаданих і не згаданих тут апологетів доля тамтешнього, нашого народу, їхньої, нашої мови, вибачайте на слові, до одного місця. Не всі здатні чи хочуть мислити по-аксьоновськи. Викачати з територій якомога більше ресурсів (із Московії – природних, з України – найперше людських) у якомога стисліші терміни – їхнє завдання.