Розділ «15»

Окс-анка Кс-юша

Катер-инка Кат-юша

Над-ійка Над -юша

Мик-олка Никол-аша

С-ашко С-аша

Трохи більше розмаїття, однак усе-те ж шипіння: "аша", "уша", "юша", "ш-ш-ш-ша"…

Про "ніжність" сусідських ліричних пісень можна роман-фейлетон настрочити. У нас соловейко "тьохкає", "щебече" ("сміються, плачуть солов'ї, і б'ють піснями в груди"), у них "щелкает" ("соловей запел, защелкал"). Ну ніяк не можу уявити собі "щелкающего" соловейка, хіба що папугу, рахівницю в руках колгоспного бухгалтера. Так само не годен уявити "поднимающего трезвон" жайвора, скорше будильник чи звукову сигналізацію в сільській крамниці.

Авжеж, пісня не може бути набагато ліпшою від мови, якою вона створена.

Та перейдемо до обіцяної версії: "коли, хто й навіщо…". Побіжно вже висловлювався здогад, що творцями "русского язика" були носії мови русинської (української) – київські відуни (волхви). Відбувалося те дійство орієнтовно десь у другій половині першого тисячоліття нової ери під час переселення Великим київським князем племені кривичів із північних районів Білорусі, де й тепер є місто Кривичі, у Залісся (верхів'я Волги та Оки). Тоді ж на окраїни Европи ближче до Уральських гір відселені були племена в'ятичів і родимичів, зазначимо принагідно.

І якщо в'ятичів і родимичів переселяли з метою колонізації нових просторів, то з племенем кривичів не все було так однозначно. Себто і завдання колонізації не виключалось, однак превалювало в причинах перенаселення не воно. Підказка таїться в самій назві (ясно, що то не самоназва, хто сам себе назве "кривим"?) та у відсутності в нашій мові алогізмів. Звичаї відселенців не збігалися зі звичаями наших предків. "Срамословіє у них перед невістками і доньками своїми" – гласить літопис. – "Є вони ледачкуваті, нестримні в пияцтві та гульбищах". Вертаючись у сьогодення, бачимо, що тисячоліття істотно не поміняло сусідської вдачі. І сьогодні згадані риси в російському менталітеті домінуючі.

Тому, аби відгородити племена дреговичів, полочан, сіверян від згубного впливу кривичів, останнє переселяється у Залісся. Тоді ж йому створюється відрубна мова, що мала слугувати засобом відчуження від решти русинських племен, проте бути доста зрозумілою для засвоєння.

Складається враження, що відунам відомий був перебіг прийдешніх подій. Знали вони, що тодішні підданці русинів доскочать у майбутньому влади над своїми довговіковими володарями, будуть намагатися знищити їх духовно і фізично. ("Не дай, Боже, з Івана пана"). Знали, що багато нащадків русинів за століття неволі забудуть величну історію свого народу, погодяться з її кривицькими перебріхуваннями, засвоять пародійну мову своїх колишніх данників. Саме тому для полегшення запрограмованого прозріння засліплених нащадків у новостворену мову брагманами було внесено одразу стільки легкопізнаваних пародійних елементів.

Постає запитання: якщо відуни справді знали майбутнє, знали про біди, що їх мали принести нащадки кривичів нащадкам рідного народу, то чому вони разом з володарями київськими не вжили більш радикальних заходів? Чому не обрали варіанта знищення потенційних гнобителів свого етносу, як те зробили кривичі (московити) згодом стосовно північної гілки русинів (новогородців і псковичів)?

Важко сьогодні відповісти однозначно. Певно, найперше, відіграв свою роль гуманізм, добросердність нашого народу, наших володарів. Історики стверджують, що до прийняття християнства на Русі (Україні) смертна кара не практикувалася навіть до окремих злочинців, а тут ішлося про ціле плем'я. Цар Гатило свого часу пожалів Рим, Олег – Константинополь, Сагайдачний – Москву.

Та ще, мабуть, знали волхви, що майбутнім тристолітнім підданством мусимо спокутувати гріх відступництва від рідної віри.

Але час спокути скінчився. Ми звільнилися від державного, фізичного рабства Московії. Та багато з нас залишилося в рабстві духовному: в московській церкві, в московській мові, у вторинності та пародійності якої ми щойно переконалися.

Тож позбудемося змосковщення в душах своїх, молитвах своїх. "Бо коли молюсь я мовою чужою, то розум мій без плоду", – речуть біблейські віровчителі. "Пустопорожнім мозок мій стає, – додамо від себе, – коли я й мислю (чи мислю?) чужинською мовою".

Тому й бідуємо на найбагатших у світі чорноземах. Проте так більше бути не повинно і не буде.

Писана ця розвідка особою, котра особливим пієтетом до сусідньої мови не відзначається, – зауважите і будете праві.

Однак ось як оцінюють свою мову її носії – ультрапатріоти, представники здавна одержавленої московської церкви: «Соврємєнний жаргонно-опошлєнний русскій язик, которий дажє язиком-то нє назовьош, для целєй богослуженія іспользовать нєвозможно, потому что в ньом много зла…» «Аргументи і факти», №11, 1999.