Розділ «СЛОВО ДО ПОБРАТИМІВ: “МИНУЛЕ, СУЧАСНЕ, МАЙБУТНЄ”»

Політична ситуація в Україні описана вже багатьма політиками, політологами, журналістами, аналітиками, публіцистами і масою простих людей. Ми, націоналісти, трактуємо її як внутрішню окупацію українського народу. Цей термін, особливо за останній рік, все більше опановує уми українських громадян незалежно від партійності, регіональної чи національної приналежності. Навіть нещодавні прихильники діючого узурпатора Януковича у східних та південних областях України із повним розумінням ставляться до такої націоналістичної термінології. Режим послідовно збільшує кількість своїх ворогів. І це добре…

Сьогодні найважливішим та найактуальнішим політичним завданням як для всіх громадян України, так і для націоналістів є скинути з держави та народу ярмо промосковського кримінально-олігархічного режиму на чолі з узурпатором Януковичем, бо подальший рух у будь-якому державницькому напрямку розвитку без цієї передумови неможливий. Саме цей пункт сьогодні може об’єднати всі без винятків політичні, громадські, церковні тощо сили. Саме він є предтечею не просто чергової “кольорової революції”, а революції Національної, яка передбачає не поверхневі, а радикальні та якісні зміни українського суспільства та державного механізму, що забезпечать перспективу та майбутнє нашого народу.

Найактивнішими складовими існуючого антирежимного процесу є опозиційні політичні партії, різноманітні громадські об’єднання, що виникли на базі антинародної політики злодійської влади, а також націоналістичні структури.

Наслідком діяльності цих суспільних сил є активізація протестних настроїв, особливо на Наддніпрянщині, які щоденно набирають обертів. Так, поки що вони, в основному, базуються на так званому “ковбасному інтересі”, але все більше людей усвідомлюють абсолютну безперспективність вузькоспрямованих соціальних виступів окремих суспільних стратумів. Вже сьогодні велика кількість громадських структур, що виникла внаслідок різкого погіршення соціально-економічної ситуації, шукає шляхи зближення між собою, бо починає усвідомлювати безвихідь соціальних протестів та бачить можливість вирішення “своїх” проблем тільки у загальнонаціональному вимірі (“Янукович – іди геть!”, “Смерть олігархату!”, “Слава Революції!”, “Свобода, Справедливість, Добробут!”), у своїй Незалежній державі.

Для “Тризуба” у громадському протестному середовищі надійним товаришем у боротьбі став Громадянський рух “Спільна справа” на чолі з Олександром Данилюком. Бачимо постійне зростання цієї структури та її лідера, взяття ними на озброєння національних ідеологем та гасел, постійні системні дії у напрямку ліквідації владного режиму, тому і надалі готові максимально співпрацювати з цією структурою.

Звичайно, адміністрація Януковича, розуміючи, що втриматися при владі у чесний спосіб нема жодних шансів, все робить для того, щоб найбільш революційно-активний громадський рух був максимально розколотий та дезорієнтований. Для цього твориться своєрідний “театр маріонеток”, який у відповідні моменти проводить свої, часто погано режисовані публічні вистави, але для “випускання пари” з революційного “казана” їх, поки що, виявляється цілком достатньо.

Наприклад, одним із найгучніших (мабуть, тому, що порожні каструлі дуже голосно гримлять) таких проектів є громадський рух “Вперед” Наталії Королевської. Достатньо елементарно проаналізувати акції, які провела ця луганська панянка, щоб побачити, як величезні кошти, що в них вкладаються, послідовно роблять свою чорну справу: починаючи з Податкового майдану, пані Королевська орієнтує на себе частину протестувальників, яких захоплюють радикальні назви псевдо-акцій та гасла, що дає їй можливість “легітимно” вступати у переговори з владою та “безкомпромісно”, за чашкою запашного “московського чаю” виборювати для простих смертних ті чи інші поступки (а, точніше, недоїдки з владного столу). Ось так вже понад рік “молода поросль політики”, “спадкоємиця справи Юлії Тимошенко”, “молода і перспективна жінка-політик”, імітуючи боротьбу за права підприємців, влаштовує “Автомайдани”, “Переобліки влади” та інші шоу, єдиною метою яких є не дати українцям об’єднатися і в єдиному пориві змести владний злочинний режим. Звичайно, такий приклад непоодинокий, але цей – найпоказовіший.

І ось на противагу штучному та фальшивому з’являються нові та несподівані, але справжні форми громадянського протесту. Нещодавня спроба закриття антинародною владою народного файлообмінника несподівано наштовхнулася на масовий спротив інтернет-спільноти. І тут не важливо, що таке EX.UA або хто цим ресурсом володіє. Найважливішим є те, що громадяни, нехай і у віртуальному світі, почали чинити масовий спротив злочинній владі. Мільйони користувачів інтернету об’єдналися у своєму несприйнятті Януковича і за декілька днів “поклали” більшість владних сайтів. Так, цієї цілеспрямованої антирежимної дії замало. Але вона є тою маленькою, та необхідною цеглинкою, яка дозволить українському народу вибудувати саркофаг, що поховає і Януковича, і його прислужників-злодіїв.

Підприємницькі, “чорнобильські”, “афганські”, інтернетівські виступи впродовж року носять системний характер. Кількість протестних акцій постійно збільшується. Регіональний розкол, який пробувала втілити у життя банда Януковича ще у 2004 році, цими заходами поступово ліквідовується. Це позитивний рух. І тому українські націоналісти зобов’язані й надалі максимально зближувати боротьбу цієї революційної колони з українською національною ідеєю. Благо, ґрунт для цього є найсприятливіший!

Політичні партії. Мабуть, це словосполучення у мене викликає дуже неоднозначні асоціації. Існуюча система влади така, що без них – нікуди. Саме партії є рушієм політичного життя в Україні. Але, з іншого боку, саме існуючі партії довели Україну до того стану, у якому вона перебуває зараз. І відповідальність за цей ганебний стан, коли при владі знаходяться злодії та хапуги, насамперед несуть теж вони – партії. Це маємо усвідомлювати, щоб робити правильні висновки.

Тобто, політичний процес на цьому етапі розвитку нашого суспільства не може обійтись без партій, у них сконцентровані політики, а політику, у тому числі революційну, можуть творити саме політики. Отже, вони також складають колону єдиного революційного антирежимного руху.

На цей момент всі значимі партії, які заявляють про свою опозиційність і мають якусь вагу в суспільстві та певні шанси потрапити у Верховну Раду наступного скликання, сконцентровані в Комітеті опору диктатурі та близько до нього. Це, насамперед, “Батьківщина” на чолі з ув’язненою Юлією Тимошенко, “Фронт змін” Арсенія Яценюка, “Свобода” Олега Тягнибока.

Потім йдуть партії другого ешелону: “Наша Україна”, “За Україну”, Партія Захисників Вітчизни, Європейська партія України, КУН, НРУ, УСДП, “Народна Самооборона”, УНП, ПРП, “Пора”, РХП, Український партія. Окремо зазначимо “Громадянську позицію” Анатолія Гриценка, яка з принципових позицій покинула КОД, але позиціонує себе як послідовна опозиційна партія. І окремо розташований “Удар” Віталія Кличка, який у Комітет не входив, але в деяких аспектах солідаризується з опозицією.

Всі ці політичні партійні організації, маючи не тільки назву “опозиційні”, але і свої, часто доволі великі депутатські представництва як у Верховній Раді, так і в органах місцевого самоврядування, за два роки панування Януковича жодного разу не змогли стати на заваді владним планам чи то у здачі національних інтересів (підписання та ратифікація зрадницького Харківського пакту), чи то у відстоюванні інтересів простого люду (Податковий кодекс, Бюджет тощо). Це свідчить або про нездатність піднімати людей та втрату довіри мільйонів своїх виборців, або про небажання щось змінювати у цій країні революційним способом, або про якусь таємну тактику, про яку ні я, ні український народ не знаємо.

Все ж віриться, що якийсь план антирежимних дій в українських партійних політиків таки є. І думаю, що головним їхнім розрахунком є парламентські вибори-2012, а, точніше, масові виступи обурених українських громадян після виборів, на яких влада зробить все для того, щоб їх сфальсифікувати.

У всякому випадку ми будемо сподіватися і робити все від нас, націоналістів, залежне, щоб опозиційні партії також пішли революційною колоною у марші на Київ та щоб їх поступ був максимально поєднаний з національними ідеалами, а не партійною кон’юнктурщиною чи власними владними амбіціями. Також маємо пам’ятати про світоглядну неоднорідність всіх цих середовищ та про “вовків в овечих шкурах”, які сьогодні закликають до єдиного фронту дій, а завтра, за першої нагоди, продадуться Януковичу або ще комусь…

Найбільше турбує у цьому аспекті Арсеній Яценюк. Він швидко і послідовно проліз владною драбиною на найвищі державні посади. Отримав великий досвід “господарювання” і в Нацбанку, і на посаді Голови Верховної Ради, а зараз, у зв’язку з засудженням Юлії Тимошенко, стає головним кандидатом від опозиції та конкурентом “номер один” Віктора Януковича на майбутніх президентських виборах. Та навіть отримавши перемогу у цій боротьбі за найвищу державну посаду, чи змінить щось Арсеній Петрович у нашій державі? Чи проведе він ті революційні перетворення, які (і лише які) можуть дати українцям перспективу? Щодо цього маю великі сумніви… Бо однією із запорук подальшого розвитку держави є повна і остаточна ліквідація олігархату та повернення награбованого олігархами українському народу, а пан Арсеній полюбляє товаришувати ледь не з усіма ними. Та й опозиціонер з нього якийсь нікудишній – риторика радикальна, а акції проплачені, гасла – ледь не “фронтові”, а у зРаді зі своїми непримиренними “ворогами” з Партії регіонів цілується й обіймається. Якась непослідовна опозиція: показова, для електорату… Тому на цьому тлі смішними виглядають заяви новоявленого революціонера Яценюка про те, що “Хто не з нами, той з Януковичем!”, бо видається, що насправді це гасло має інший сенс: “Дайте другий шанс україножерам-олігархам!”

Або “Батьківщина”. Знаю особисто не одного порядного депутата з цієї партії, які завжди стоять на патріотичній позиції. Та не можу зрозуміти, як можна допускати такі суттєві кадрові помилки, збираючи після кожних виборів у свої списки відвертих політичних шахраїв і зрадників. Чому така потужна партія не може підняти людей і повести звільняти свого лідера з в’язниці? Чому “Батьківщина” так і не стала Національною партією (націоналістичною не треба, всі не можуть бути націоналістами)? Адже заявивши про те, що українцям потрібна своя українська за суттю та змістом держава, ця партія не тільки не втратила б свого рейтингу, але ще й зміцнила б його, бо “національне” тепер бере гору не тільки в Україні, але й у Європі, про яку так багато ми чуємо від спікерів “Батьківщини”.

Переконаний, що правлячий режим не мав ніякого права судити Юлію Тимошенко. Впевнений, що вона має вийти на волю та продовжити свою політичну діяльність. Вважаю, що такого “кілера” олігархів в особі пані Тимошенко, якого отримають українці після її виходу на волю, буде важко знайти деінде. Але знаю й інше: якщо Українська Національна Ідея не стане стрижнем діяльності цієї партії, а кадрова політика і далі буде будуватися за тими ж самими принципами, що й раніше – гріш ціна буде цьому політичному об’єднанню.

Не можу оминути і Всеукраїнське об’єднання “Свобода”. Ми пам’ятаємо і шануємо позицію Олега Тягнибока та його товаришів під час репресій проти “Тризуба” – вона була принциповою та послідовною. Ми схвалюємо рух партії у напрямку традиційної ідеології українського націоналізму та українського християнства. Розуміємо, що будь-яке партійне середовище є неоднорідним, а тому певні вислови місцевих керівників “Свободи” про можливість співпраці з кримінально-олігархічним угрупуванням “Партія регіонів” або про “неоднозначність постаті Гітлера” вважаємо об’єктивним браком вишколу.