Розділ «УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ: XXI СТОЛІТТЯ»

Така ж доля чекає й імперію Московську. За останні 350 років вона переживала різні етапи свого розвитку. Але завжди імперія була імперією тільки тоді, коли в її складі перебувала Україна. Відрив Росії від Києва – це обрив життєдайних комунікацій, які завжди забезпечували Москву історичними державотворчими міфами (точніше, брутальною псевдоісторичною брехнею); людським ресурсом, здатним вирішувати духовні (церковні), інтелектуальні, політичні, військові, культурні, економічні завдання для імперії; матеріальними благами, створеними на нашій землі. Ліквідація таких зв’язків з Україною завжди вела до втрати панівного становища Росії в тих регіонах, де вона до того почувала себе абсолютно вільно.

Усвідомлюючи це, сучасні кремлівські царики, Путін і Мєдвєдєв, йдуть стопами своїх попередників: Пєтра І, Єкатєріни ІІ, Лєніна і Сталіна: вони насамперед намагаються вирішити українське питання як найважливіше. І для цього використовують будь-які методи і засоби, адже чудово знають, що на війні не існує жодних обмежень.

Головними напрямами ударів імперських сил проти України є духовний, культурний, економічний, інформаційний, військовий тощо.

У духовній площині найрезультативнішою зброєю масового ураження є „Русская православная церковь” – РПЦ. Століттями вона йшла в авангарді імперських полків на завоювання українських земель. З того часу, як Константинополь за тридцять юдиних срібняків продав Київську митрополію Москві, ерпецешні попи тільки те й роблять, що переконують нас, українців, у неіснуванні українського народу, у тому, що московський цар (або генсек, або президент) є „Богом посланий нам керівник” і таке інше.

Ми пам’ятаємо з історії, скільки зла принесли кремлівські прислужники у рясах, переконуючи Богдана Хмельницького підписати заздалегідь програшний Переяславський військово-політичний договір з „єдиновірним православним царем”; як вони ж намовляли козацьку старшину виступити проти національно-визвольного повстання гетьмана Івана Мазепи; як холуї-„чорноризці” „братали” „лицарів святої помсти” (В. Іванишин) гайдамаків з російськими офіцерами, які по-зрадницьки схопили і стратили провідників Коліївщини; врешті, як, виконуючи волю своїх господарів, московський піп на славетній Запорізькій Січі єлейно закликав не чинити опору „російським єдиновірним воїнам” і здав без бою цей орденський оплот волі козацького народу.

Та й пізніше, в добу УНР і ЗУНР, під час Другої світової війни і після неї Московська церква в Україні відігравала роль духовного сатрапа, який мав упокорити вільнолюбний християнський дух українців.

Навіть науковий атеїст Сталін зрозумів користь, що йшла від Московського патріархату для справи утвердження „пролетарської революції” в світі. Саме з його наказу витягнули з-під поли нового московського патріарха Алєксія І та запустили механізм „відродження русского імперського християнства”. При тому спробували і Українську Греко-Католицьку Церкву знищити. Але сил проти Божої інституції не стало – безсилий диявол проти Бога.

Ось і зараз чекістські вилупки, що з кремлівських стін хижим оком зиркають на українські гори і доли, максимально активізували РПЦ та її передовий загін, так звану УПЦ МП, для духовно-імперського впливу на „канонічну територію Малої Русі”. Останній приїзд новопризначеного Путіним патріарха Кіріла тому підтвердження.

Стиль поведінки, слова, інтонації та наголоси, до речі, дуже схожі з путінськими, жести – все мало показати „хохлам нерозумним” їх місце в історичному процесі. Звісно ж, у складі „єдіного і нєдєлімого” московського православного простору. При цьому розрахунок у цій політико-релігійній акції робився не тільки і не стільки на мирян, а саме на певні самостійницькі групи у середовищі кліру „української православної церкви московського патріархату”. Візит не залишив жодних сумнівів у тому, що шлях УПЦ МП до автокефалії Москвою на деякий час перекрито. А отже, ті єпископи та священики, що стояли на автономних позиціях, мають вибирати – пожертвувати московською „канонічністю”, відкинути імперський і, підтримавши національно-державницький шлях українського народу, наблизитись до Бога, чи далі плазувати перед закордонними ґаздами, обслуговуючи інтереси московської кгбешної влади тут в Україні.

Натомість про їхній вибір сьогодні неважко здогадатися: доки в державі Україна панує режим внутрішньої окупації, доти не буде створено потужного силового поля, здатного притягувати до себе український православний люд та творити єдину Христову Церкву. Москва знає про це і тому буде максимально і надалі використовувати відцентрові тенденції в українському християнстві. Чи надовго їм це вдасться? – залежить не від них, а від нас.

Не можна не звернути увагу і на певну тактичну модернізацію РПЦ. Будучи вмілим бізнесменом, мільярдер Кіріл розуміє, що впоратися з відповідальними завданнями, які на нього поклав Путін, можна лише у тому випадку, коли розрухати закостенілу московську церкву, яка, за визначенням геніального Тараса Шевченко, „смердить поганським капищем”.

Московська церква почала використовувати різні нові підходи до формування свого впливу на свідомість і підсвідомість людей. РПЦ почала брати під патронат різні неформальні рухи. Найкумедніший приклад подібної діяльності – це їх „місіонерство” в середовищі „байкерів”.

Останнє збіговисько імперських „байкерів” у липні 2009 року під Севастополем проходило під опікою та гаслами „русской православной церкві”. Не все пройшло вдало, бо дехто з російських „байкерів” зіпсував телевізійну картинку: перебуваючи у православному екстазі, возив голих дівок на мотоциклах. А загалом успіх був: понапивавшись доброї української горілки, російські „байкери” під імперськими триколорами та православними хоругвами, у паузах між матюччям, славили Путіна, Мєдвєдєва, патріарха Кіріла і якусь „мать” – пропагандивного ефекту було досягнуто.

Не виключено, що доволі скоро для модернізації своєї церкви патріарх Кіріл звернеться за підтримкою до ліги сексуальних меншин. Поживемо – побачимо…

Культура.

На протиповітряних видах озброєння в українських збройних силах до сьогоднішнього дня не перекодовані системи розпізнавання „Свій-Чужий” – існують ще старі, радянські взірці. Так само виглядають справи і в не менш важливій сфері – культурній. Русифікація українського культурного простору – невід’ємна частина імперського панування Росії над душами українців.

Тут Кремль просто робить дива. Він використовує будь-які можливості для закидання у наші українські культурні тили свого численного десанту.

Література в Росії служить своєрідним підвидом „бактеріологічної” зброї. У нас вона активно розповсюджується у вигляді різних книжок. Наприклад, сучасне примітивне чтиво в основному двох напрямків. Перший – „бойовики”, що возвеличують російську зброю і бойовий дух імперії та творять образи ворогів з грузинів, чеченців, „ліц кавказької національності”, прибалтів, європейців, американців і, звичайно ж, українців. Причому за останні роки увага їх військових „письменників” саме до України та українців збільшується ледь не в геометричній прогресії. Росія готує своїх підданих до того, що скоро російські танки приїдуть „захищати права російськомовних співвітчизників від бандерівського гніту” та „примушувати Україну до миру”. Дещо їм у цій площині вдається – особливо це видно в Криму.

Другий – сопливі повісті та романи, де розповідається про всілякі російські любовні історії. Після їх прочитання складається враження, що в них автори намагаються викликати співпереживання українських жінок з російськими, і таким чином звести зруйновані „ненависними націоналістами” мости „дружби” між народами.

Також не можна не звернути увагу на зростаючий потік в Україну книжкової імперської класики. Чужокультурна класика є корисною лише тоді, коли вступає в критичний діалог із сформованою на національній традиції класикою вітчизняною. А що в нас із цим? Твори Пушкіна, Толстого, Чехова та інших безальтернативно обтяжують полиці книжкових магазинів по всій Україні, а особливо у тих регіонах, де московська „п’ята колона” є більш потужною. Літературна класика будує основи людського світосприйняття, і, на гадку Москви, українці мають сприймати світ саме з точки зору імперії, а не своєї незалежної держави.