Найбільш ефективною та випробуваною формою організації змістовного відпочинку старшокласників були табори праці й відпочинку, у яких оздоровлення поєднували з продуктивною працею учнів. Це створювало найсприятливіші умови для продовження влітку роботи з виховання в школярів трудової та громадянської активності, любові до праці, підготовки до самостійного трудового життя. Важливість поєднання відпочинку із суспільно корисною й продуктивною працею учнів підкреслювалась у наказах Міністерства освіти Української РСР. Розвиток мережі таборів праці та відпочинку відстежено в контексті документів державного значення, зокрема постанови ЦК КПРС "Про заходи з подальшого поліпшення організації відпочинку піонерів і школярів" (1974 р.), "Положення про табір праці і відпочинку учнівської молоді Української РСР" (1976 р.), Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР "Про поліпшення трудового виховання, навчання, професійної орієнтації школярів і організацію їх суспільно корисної, продуктивної праці" (1984 р.) [39].
Значну увагу громадських і державних органів приділено питанням фінансового забезпечення оздоровчої роботи з дітьми. Практично всі витрати з утримання дитячих оздоровниць брали на себе підприємства, організації, установи, бюджети профспілок та фонду соціального страхування. Із 1981 р. встановлено пільги в оплаті батьками путівок для дітей в оздоровчі заклади. Так, зазначено, щоб 50 % від загальної кількості путівок до піонерських й інших таборів для школярів надавати робітникам, службовцям і колгоспникам безкоштовно, а решту – із частковою оплатою від вартості, а це близько 10–13 % від загальної вартості путівки.
Отже, зазначені пільги надавали насамперед сім'ям, які мають двох або більше дітей, дітям, котрі позбавлені батьківського піклування, учням шкіл-інтернатів, вихованцям дитячих будинків, дітям- інвалідам та тим, яких виховують одинокі матері.
На кінець 80-х років XX ст. в Україні різноманітними формами оздоровлення й відпочинку охоплено понад 7 млн вихованців дошкільних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл і професійно-технічних училищ. Більшість таборів в Українській РСР створювалося за профспілковим (у системі ВЦРПС) принципом – при підприємствах та установах для дітей співробітників. Іноді відомчі табори мали профільний характер, пов'язаний із діяльністю тієї чи іншої установи. Рівень матеріального забезпечення закладу також залежав від бюджету підприємства.
Отже, у кінці 80-х років XX ст. в Україні різними формами відпочинку й оздоровлення, які фінансувалися за рахунок коштів соціального страхування, охоплено понад 3 млн дітей, тобто кожен другий мав змогу відпочивати в заміському таборі, брати участь в екскурсіях і походах, організовано проводити свій вільний час у таборі з денним перебуванням при школах, таборі праці та відпочинку. У цей період, а саме в 1988 р., досягнуто найвищих кількісних показників в організації відпочинку й оздоровлення дітей в Україні.
Отож, як швидка реакція на соціальні потреби суспільства мета та завдання дитячих оздоровчих закладів постійно змінювалися. Поступово значну увагу приділяли розвитку пізнавальних інтересів дітей. Отримавши найбільше розповсюдження в колишньому Радянському Союзі, дитячі оздоровчі заклади стали ідеологічними центрами, продовжували діяльність дитячої піонерської організації в літній період. Із розвалом СРСР, зникненням масової дитячої організації, погіршенням економічного становища робітників інфраструктура дитячого відпочинку почала змінюватися. До 1991 р. літні дитячі табори називалися піонерськими, а після виходу Закону України "Про оздоровлення і відпочинок дітей" їх стали називати "дитячими закладами оздоровлення та відпочинку" [39, с. 150]. Відбулося різке скорочення таких закладів за рахунок їх перепрофілювання у бази відпочинку для дорослих або ж закриття. Так, тільки в 1993 р. в Україні скоротилося ЗО тис. місць в оздоровчих таборах, що зумовило зменшення кількості оздоровлених дітей, порівняно з попереднім (1992) роком, майже на 90 тис.
У період перебудови (1985-1991 pp.) започатковано комерціалізацію дитячого відпочинку. Згодом деякі дитячі табори викупили або орендували комерційні структури туристичної спрямованості. Під час наукового пошуку з'ясовано, що з розпадом СРСР відбулося різке зменшення фінансування державою соціальних програм, зростання масового безробіття серед працездатного населення, що призвело до бездіяльності й масового закриття дитячих закладів оздоровлення та відпочинку. Тому з проголошенням незалежності в Україні (1991 р.) серед завдань із розбудови економіки, покращення суспільного життя чільне місце належало подоланню труднощів в організації оздоровлення та відпочинку дітей і підлітків.
Новий розвиток дитячих оздоровчих таборів почався з відродженням української державності. Прийнятий Закон України "Про позашкільну освіту", який серед основних завдань діяльності позашкільних закладів відзначає вільний розвиток особистості й формування її соціально-громадського досвіду; виховання патріотизму, любові до України, поваги до народних звичаїв, традицій, національних цінностей українського народу та інших націй і народів; створення умов для творчого, інтелектуального, духовного й фізичного розвитку вихованців; формування в дітей свідомого та відповідального ставлення до власного здоров'я й здоров'я оточуючих, навичок безпечної поведінки; задоволення освітньо-культурних потреб вихованців, які не забезпечуються іншими складниками структури освіти; задоволення потреб вихованців у професійному самовизначенні та творчій самореалізації; удосконалення фізичного розвитку дітей; організація дозвілля вихованців, пошук його нових форм; профілактика бездоглядності, правопорушень; формування здорового способу життя дітей; здійснення інформаційно-методичної й організаційно-масової роботи тощо [55].
У зв'язку з вищезазначеним для забезпечення повноцінного оздоровлення, змістовного дозвілля на вищому урядовому та законодавчому рівнях прийнято низку нормативно-правових документів, серед яких – Закон України "Про освіту" (1991 р.), "Тимчасове орієнтовне положення про оздоровчий профільний табір" (1992 р.), Постанова КМУ "Про Державну національну програму “Освіта (Україна XXI ст.)”" (1993 р.),
Концепція позашкільної освіти (1996 р.), Постанова КМУ "Про Всеукраїнський фонд оздоровлення і відпочинку дітей та підлітків" (1996 р.), Постанова КМУ "Про організаційне і фінансове забезпечення відпочинку та оздоровлення дітей в Україні" (1997 р.), "Тимчасове положення про дитячий оздоровчий заклад" (1999 р.), Закон України "Про позашкільну освіту" (2000 р.), Постанова КМУ "Державна програма відпочинку та оздоровлення дітей на період до 2008 року" (2003 р.), Закон України "Про оздоровлення та відпочинок дітей" (2008 р.), Закон України "Про загальнодержавну програму "Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини" на період до 2016 року" (2009 р.), "Типове Положення про дитячий заклад оздоровлення та відпочинку" (2009 р.)> "Державний соціальний стандарт оздоровлення та відпочинку дітей" (2009 р.), "Концепція Державної цільової соціальної програми оздоровлення та відпочинку дітей на 2011-2015 роки" (2010 р.).
На основі аналізу архівних матеріалів, нормативних документів, науково-педагогічної літератури, інструктивно-методичних матеріалів науково обгрунтовано два періоди підготовки майбутніх учителів до виховної роботи в літніх дитячих оздоровчих таборах у досліджуваних хронологічних межах:
Перший період – радянський (початок 50 – кінець 80-х pp. XX ст.) – складається з двох етапів: етап активного розвитку змісту, форм і методів підготовки майбутніх учителів до виховної роботи в літніх1 оздоровчих таборах (початок 50 – кінець 60-х pp. XX ст.) пов'язаний зі стрімким розвитком системи літнього оздоровлення та відпочинку дітей у СРСР узагалі й в УРСР зокрема, що розпочався в 50-х pp. XX ст. і потребував підбору та підготовки педагогічних кадрів. Залучення до виховної роботи з дітьми студентів вищих педагогічних навчальних закладів позитивно розв'язувало цю проблему й потребувало вдосконалення підготовки майбутніх учителів до виховної роботи в дитячих оздоровчих таборах. Аналіз постанов, наказів, інструкцій щодо проведення педагогічних практик Міністерства освіти СРСР та Міністерства освіти УРСР, навчальних планів вищих педагогічних навчальних закладів, архівних матеріалів за Період 50-60-х pp. XX ст. дає підстави стверджувати, що підготовка майбутніх учителів до літньої педагогічної практики, яка передбачалася навчальними планами, уважалася спільною важливою справою викладачів кафедр педагогіки вищих педагогічних навчальних закладів, студентів, комсомольських і профспілкових організацій, начальників піонерських таборів, педагогів позашкільних закладів. Для студентів організовувалися спецсемінари з піонерської роботи в таборі, інструктивні табірні збори. До від'їзду в табір студентська молодь зобов'язана була попрацювати помічниками вихователя, піонервожатими загонів, керівниками гуртків під час педагогічної безвідривної практики на І-II курсах, яку тісно пов'язували з педагогічною практикою в піонерських таборах. Оволодінню студентами педагогічними вміннями й навичками з організації виховної позакласної роботи сприяли вивчення дисципліни за вибором "Теорія і практика піонерської і жовтенятської роботи" та заняття на факультетах громадських професій.
На етапі вдосконалення науково-методичного рівня підготовки майбутніх учителів до виховної роботи в літніх оздоровчих таборах (початок 70 – кінець 80-х pp. XX ст.) найважливішим джерелом підготовки кадрів для роботи з дітьми в дитячих оздоровчих таборах були педагогічні інститути й педагогічні училища. Педагогічну практику в оздоровчих таборах розглядали як потужний засіб підготовки майбутнього вчителя – активного вихователя підростаючого покоління. Із цією метою у вищих педагогічних навчальних закладах затвердили нову структуру психолого-педагогічних дисциплін, що вивчалися студентами до початку літньої педагогічної практики. Здійснювалося поетапне формування в студенства знань, умінь і навичок для роботи з дітьми в дитячих оздоровчих таборах: загальнотеоретична підготовка та безвідривна суспільно-педагогічна практика з виховної роботи (1-й і 2-й курси); спецкурси та спецсемінари, заняття з фізичної культури, медицини, а також заняття на факультетах громадських професій і в школах вожатих; інструктивний табірний збір-семінар. Проведення інструктивного табірного збору стало визначатися навчальними планами, активізувалася діяльність педагогічних загонів, спрямована на покращення виховання дітей у літній період. Посилилась увага Міністерства освіти УРСР, керівництва вищих педагогічних навчальних закладів, комітетів комсомолу до підготовки студентів до роботи в дитячих оздоровчих таборах. Вищі педагогічні навчальні заклади стали учасниками оглядів, конкурсів на кращу підготовку до організації відпочинку дітей.
У період 50-80-х pp. XX ст. спеціально орієнтованих наукових досліджень із проблеми підготовки майбутніх учителів до виховної діяльності в дитячих оздоровчих таборах не виявлено. Це питання частково розглянуто в роботах Η. Г. Ничкало (Україна), О. М, Мурадова (Туркменистан) та ін. Отже, перший період був педагогічно цінним і прогресивним у розвитку системи підготовки майбутніх учителів до виховної' роботи в літніх оздоровчих таборах України. Сформувалася цілісна система такої підготовки.
Другий період розпочався зі здобуттям незалежності Україною (1991 р.) і Триває нині. Питання підготовки кадрового складу закладів оздоровлення та відпочинку дітей залишається вкрай актуальним на державному рівні. Аналіз ухвалених державних документів дає підставу стверджувати, що в них відзначено покращення підготовки педагогічних кадрів для організації й забезпечення виховної роботи з дітьми в період літніх канікул.
Установлено, що поряд з уведенням нових форм підготовки, таких як організація Міжнародної літньої соціально-педагогічної школи (Волинський національний університет імені Лесі Українки), створення молодіжної організації "Артек" (Хмельницька гуманітарно- педагогічна академія), проведення семінарів за участю старших вихователів дитячих закладів оздоровлення та відпочинку (Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка), упровадження до навчальних планів дисциплін "Молодіжний і дитячий рух в Україні", "Організація культурно-відпочинкової діяльності", "Безпека життєдіяльності дітей в умовах літніх оздоровчих закладів" (Луганський національний університет імені Тараса Шевченка), "Теорія та методика викладання рухливих ігор та забав", "Теорія та методика викладання спортивних ігор (волейбол, гандбол, баскетбол, футбол, настільний теніс)" (Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка), на сучасному етапі відсутній єдиний підхід вищих педагогічних навчальних закладів до підготовки студентів до літньої виховної практики в дитячих оздоровчих таборах: виділяється різна кількість годин на вивчення спецкурсу "Методика виховної роботи в дитячих оздоровчих таборах", простежено вилучення цього спецкурсу з навчальних планів, не передбачено проведення інструктивних табірних зборів. Деякі вищі навчальні заклади виключають літню виховну практику з ряду обов'язкових.
Отже, соціально-економічні та політичні зміни в суспільстві, відсутність загальної стратегії й недостатня державна підтримка розвитку галузі відпочинку та оздоровлення дітей зумовили в діяльності оздоровчих закладів низку суперечностей, а саме:
• розвиток нових форм і моделей дитячих оздоровчих закладів та невизначеність структури, функцій і змісту їхньої діяльності;
• потреби дітей та їхніх батьків в оздоровчо-освітніх послугах і неспроможність їх задовольнити з боку держави, профспілок та дитячих оздоровчих закладів;
• нові заклади й типи дитячих оздоровчих закладів та невідповідність їх призначення чинному програмно-методичному забезпеченню.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Діяльність соціального педагога в дитячому закладі оздоровлення та відпочинку» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ дитячих ЗАКЛАДІВ ОЗДОРОВЛЕННЯ ТА ВІДПОЧИНКУ“ на сторінці 3. Приємного читання.
