У XVI ст. з'явилися перші педагогічні теорії фізичного виховання, метою яких було формування здоров'я й фізичної культури дітей та підлітків. Фізичному вихованню приділяли увагу такі знамениті вчені, як Ієронім Меркуріаліс (XVI ст.), автор першого керівництва з організації гімнастики; Дж. Локк (XVII ст.), який у своїх працях рекомендував фізичні вправи не тільки для формування фізичних здібностей, а й для укріплення волі й характеру, Ян Амос Коменський (XVII ст.) звертав увагу на те, що в педагогічному процесі фізичне виховання займає одне з найважливіших місць, Жан-Жак Руссо (XVIII ст.) фізичне виховання розумів як основу розвитку особистості, підкреслюючи його значення в розумовій діяльності та трудовому навчанні дітей.
У кінці XIX – на початку XX ст. з'явилися теорія й методика фізичного виховання, які повною мірою використовувались і досі не втрачають своєї актуальності. Поява цього доробку пов'язана, насамперед, з іменем Π. Ф. Лесгафта ( 1837-1909).
Він розробив теоретичні засади фізичного виховання дітей та підлітків на підставі вивченого досвіду різних країн із фізичного виховання. Лесгафт детально досліджував вплив різних засобів фізичного виховання на функції дитячого організму, взаємозв'язок окремих органів та систем, усього організму в цілому з навколишнім середовищем. Такий різнобічний і глибокий підхід дав змогу вченому, спираючись на матеріальну сутність природи дитини, розробити унікальну для того часу систему фізичного виховання.
У 1888 р. Лесгафт видав "Керівництво з фізичного виховання дітей шкільного віку", у якому відзначав, що "виховання передбачає формування моральних якостей людини та його вольових проявів, у той час як освіта – системний розумовий, естетичний і фізичний розвиток. Людина повинна бути гармонійно розвиненою як фізично, так і розумово, мати ідеальний організм. Проте розвиток організму при стійких умовах середовища виявляється далеко недосконалим. За допомогою фізичних вправ можливий цілеспрямований розвиток людини та його вдосконалення".
Дитячі оздоровниці як заклади профілактичного та оздоровчого типу вперше з'явилися в XIX ст. Представники буржуазії на чолі з Доброславіним, Бобровим, Щербаковою почали відкривати колонії й стаціонарні станції (санаторії), у яких оздоровлювалися діти із сімей дрібної буржуазії, службовців [2].
У той же час на початку XX ст., у 1907 р., в Англії Баден Пауел зібрав 20 хлопців, які розташувались у наметах і повинні були проявити себе в лісовому мистецтві, показати особисту бережливість, дисципліну, витримку, навчитися допомагати іншим, проявляти спостережливість та уважність, товаришувати. Створення такого намето-. вого закладу започаткувало скаутинг як напрям діяльності в роботі з дітьми й підлітками.
У цей час з'являється ціла система символів скаутизму: елементи форми, відзнаки, краватки, емблеми, девізи. Скаутинг поєднував відпочинок й оздоровлення, сприяв профілактиці захворювань та розвитку фізичної культури серед дітей і підлітків. Але ці заходи щодо організації оздоровлення та відпочинку підростаючого покоління не були системною діяльністю держави, що залежала від поглядів і можливостей приватних осіб.
Створена за ініціативою Η. К. Крупської в Росії в 1922 р. піонерська організація, до якої приймали дітей і підлітків, узяла на озброєння багато корисного досвіду організації скаутського руху. Нова організація стала одним із провідних напрямів державної політики, направленої на дітей. Вона регулювалася та спрямовувалася урядом і ВКП(б)та мала суспільне значення. Піонери молодої держави робітників і селян створювали за допомогою дорослих перші табори, які мали різні профілі – від занять із неписемним населенням до організації спортивних змагань. Разом із цією роботою проводилася цілеспрямована діяльність щодо оздоровлення дітей.
У числі перших декретів колишньої Радянської держави підписано декрет "Про використання Криму для лікування трудящих". Завдяки його появі під дитячі оздоровниці, що ставили метою профілактику захворювань на туберкульоз, запалення легень, сколіоз та інші хвороби, почали віддавати літні дачі й резиденції крупної буржуазії, поміщиків і дворян, що були розміщені на морському узбережжі, у місцях, які мали природні лікувальні властивості.
У 1925 р. відомий експерт-медик та голова російського товариства Червоного Хреста Зіновій Соловйов заснував табір "Артек" як центр оздоровлення дітей, насамперед із захворюваннями легенів.
За десять років (1929-1939 pp.) у СРСР склалася мережа дитячих оздоровниць і наукова школа, що вивчала питання оздоровлення дітей та підлітків, розвитку дитячих курортів й оздоровниць, організації санаторно-курортного лікування дітей, профілактичної роботи з метою запобігання захворюванням.
У цей час розпочинається спеціальне будівництво перших таборів для організації відпочинку дітей трудящих. У зв'язку з пріоритетним фінансуванням галузей промисловості та оборони в 30-ті роки держава не змогла взяти на себе виділення коштів на організацію відпочинку дітей, тому з 1938 р. цю функцію відпочинку та управління фондом державного соціального страхування держава передала профспілкам – найбільш масовому громадському об'єднанню. Із цього часу традиційно витрати на утримання дітей у таборах (харчування, медичні й культвитрати) здійснюються• за рахунок коштів фонду державного соціального страхування [35].
Відразу ж після закінчення Великої Вітчизняної війни державні установи, профспілкові комітети, підприємства включилися в роботу з відновлення діяльності дитячих заміських таборів із метою організації не тільки відпочинку, але й оздоровлення дітей. Державні органи охорони здоров'я та санітарного нагляду приділяють значну увагу організації роботи з відбору дітей, яких направляють на оздо
ровлення; створенню необхідних умов для відпочинку в таборах. У цей час розробляються нормативні документи з питань організації діяльності літніх оздоровчих закладів, до яких уключено не тільки основні вимоги до обладнання таборів і дитячих дач для дошкільнят, а й тематичні плани занять із медичними, педагогічними працівниками, котрі направляються на літній період для роботи з дітьми та підлітками.
Прийняті урядові постанови зобов'язували центральні профспілкові й комсомольські органи, органи освіти разом із міністерствами та відомствами розробляти й затверджувати перспективні плани розвитку та зміцнення матеріальної бази дитячих оздоровниць, уживати заходів для їх оснащення необхідним інвентарем й обладнанням, забезпечувати кваліфікованим кадровим персоналом.
Слід відзначити, що на межі 50-60-х pp. XX ст. піонерська робота набула масового централізованого характеру та супроводжувалася всесоюзними оглядами, суспільно-трудовими кампаніями, що найбільш яскраво проявлялось у літній період. Піонерський табір ставав провідною формою організації відпочинку й виховної роботи з дітьми та підлітками. Упродовж 1958-1959 pp. в Україні збудовано 50 нових піонерських таборів на 8,5 тис. місць і на 5 тис. місць розширено вже наявні. Це сприяло збільшенню кількості дітей, які могли відпочити та оздоровитись. На початок 60-х pp. XX ст. таку можливість мало вже близько 500 тис. осіб [35].
Уключення дитячих оздоровчих таборів до системи позашкільних навчальних закладів стимулювало створення профільних таборів. Науковий доробок Η. Г. Ничкало свідчить про те, що 60-ті роки XX ст. характеризуються значним розширенням географії профільних таборів: табори юних техніків, натуралістів і туристів (у всіх областях України), юних художників (Закарпатська область), зоологів, любителів мистецтва (Харківська область), філологів та математиків (Вінницька, Дніпропетровська області), істориків і спелеологів (Київська область), юних астрономів (Кримська область). Такі табори забезпечували змістовний відпочинок, добру підготовку учнів до наступного навчального року [39].
На початок 70-х років XX ст. в Українській РСР створено широку мережу постійно діючих і сезонних дитячих оздоровчих закладів. У шкільних, колгоспних, міжколгоспних, військово-спортивних таборах, а також у таборах праці й відпочинку системи народної освіти України перебувало понад 2,5 млн, у профспілкових таборах різного профілю – понад 1,3 млн дітей. Діяльність педагогічних колективів піонерських таборів спрямовувалася на вдосконалення ідейно-політичного, інтернаціонального, трудового, фізичного, морального, естетичного виховання учнів. Важливою ділянкою в загальній системі літнього відпочинку й оздоровлення дітей була туристично-краєзнавча робота. Значну увагу приділяли спортивно-оздоровчій діяльності. При дитячо- юнацьких спортивних школах організовували спортивно-оздоровчі табори, у яких створювали сприятливі умови для виховної, навчально- тренувальної, оздоровчої роботи з учнями.
Установлено, що піонерський табір став одним із найефективніших засобів педагогічного впливу на дітей, що забезпечував одночасне розв'язання виховних, навчальних й оздоровчих завдань.
У 70-80-х pp. XX ст. великого значення набуло трудове виховання школярів у період літніх канікул. Трудова діяльність дітей у літній період давала змогу практично застосувати отримані знання з основ наук, розвивати трудові вміння та навички, випробовувати свої сили в різноманітних видах роботи, технічної творчості, суспільно-політичної й господарської діяльності.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Діяльність соціального педагога в дитячому закладі оздоровлення та відпочинку» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ дитячих ЗАКЛАДІВ ОЗДОРОВЛЕННЯ ТА ВІДПОЧИНКУ“ на сторінці 2. Приємного читання.
