Розділ без назви (12)

Опівдні вітер стих, озеро стало гладеньке.

Я обплив навколо ще чотирьох островів, зупиняючись і оглядаючи їх. Маленьким, але дуже гарним, сухим, вкритим травою виявився Липовий острів. На ньому ніхто не став табором, на кущах дикої малини достигали червоні солодкі ягоди.

Зате на Луговому острові — великому й гористому — аж роїлося від туристів. Біля західного й південного берегів гойдалося безліч яхт, моторних човнів і байдарок, а на схилі острівного пагорба стояло багато різнобарвних наметів найрізноманітніших форм. Великі й малі намети, схожі на індіанські вігвами чи на хатинки з альтанками, намети, багаті й убогі, тісні й просторі, з пласкими й гостроверхими дахами заполонили острів, і перед кожною оселею щось варили на портативних плитках.

Ще багатолюдніше було на великому, сполученому з берегом острові Буковець [Дехто називає його Буковниця, щоб відрізняти від села Буковець, розташованого на другому боці Озерища (прим. автора)]. Місток з’єднував острів з дорогою до села Вепр, і сюди приїздили туристи на машинах.

На східному березі виросло багато наметів, я побачив там кілька селищ кемпінгових будиночків з місцями для купання, обтягнутими мотузками. Звідси пливли над озером звуки музики з транзисторів, лунали виступи по радіо, бесіди на сільськогосподарські теми.

Людям, які звели тут собі літні житла, цей галас, здавалося, не заважав. Вони втекли сюди з гамірних міст, щоб, як, напевно, казали самі собі, шукати самотності й тиші. Але, мабуть, неправда, що вони шукали тут того, про що говорили. Мовчазний, самітний піший турист — надзвичайна рідкість над озером. Аби тільки хтось поставив де-небудь намет, як відразу ж — на другий день або через кілька днів — мов гриби після дощу, вродяться біля нього інші намети, виросте селище з наметів.

З Лугового острова й Буковця я панічно втік. Подумав, чи не спрямувати самохід у Крагу, довгу затоку, що врізається в материк. Але ж саме звідти пливли рої байдарників, цілі майбутні селища наметів.

Тому я рушив далі на північ, на велику затоку з просторим Чаплиним островом. Я плив уздовж східного берега, де ліворуч від мене лежали півострови й той район, де я сподівався знайти Чоловіка з рубцем. Проте я мав намір розташуватися на протилежному березі, щоб здалека крізь бінокль стежити за місцевістю, яка мене цікавила. Я не хотів передчасно сполохати чоловіка, котрого розшукував.

А був то день усе нових пригод і незвичайних зустрічей. Я саме відчув голод і роздивлявся по березі, щоб знайти зручне місце для обіду, коли на порослій рідким очеретом мілині побачив білу яхточку Вацека Краватика. Вона була жалюгідна — перехилена на бік, без екіпажу. Обов’язком туриста було підпливти до яхти й запитати, чи треба допомогти. З кабіни показалася молода жінка з білим фарбованим волоссям.

— Добрий день, — привітався я, підпливаючи самоходом до борту яхти. — Я побачив, що ви сіли на мілину, і прибув запитати, чи не можу вам допомогти.

Молода жінка приязно всміхнулася мені й заперечливо похитала білою головою.

— Мій наречений і його приятель подалися вплав до берега, а потім по суші повинні піти до села Помелін попросити, щоб нам стягли яхту на глибину. А я вже десь бачила вас, еге ж?

— У закусочній біля переправи, — сказав я.

— Ох, так, звичайно, — і вона всміхнулася ще променистіше, як давньому знайомому. Потім простягла мені руку.

— Едіта, — відрекомендувалась вона.

— Томаш, — я потис руку з нігтями, як у найгрізнішого хижака.

— Будь ласка, підніміться на палубу. Минуло вже дві години, як мене покинули зовсім саму. Я не маю до кого слова промовити й страшенно нудьгую. Закурите? — вона простягла мені коробку сигарет.

Я перескочив на палубу яхти, і ми закурили.

— Як це ви сіли на мілину? — почав я розмову.

— Все через те кляте пиво, що ми купили в закусочній. Вацек, мій наречений, і Януш, його приятель, пили й пили те пиво. А мені звеліли вести яхту. Ну, ви вже здогадуєтесь? Я й посадила яхту на мілину, — чарівно всміхнулася вона. Та за мить суворо насупила брови. — Але це їхня провина. Навіщо вони звеліли мені вести яхту? Пили оте пиво й сварилися між собою.