Розділ без назви (12)

Мене не цікавили подробиці життя на яхті, тому я змінив тему.

— А пан Вацек спіймав багато риби?

Вона засміялася.

— Ще жодної. Взагалі навіть не бралися ловити. Вацек з Янушем купили у Варшаві карту найкращих рибних місць на Озерищі, витратили на неї багато грошей. Бо Вацек хоче неодмінно одержати цього року золоту медаль і стати королем спінінгу. Ми пливли до мису Судака, бо там мала бути найбагатша здобич, але не поспішали й по дорозі оглядали озеро. Учора ночували на Буковці. Поставили намет на березі, бо хоч кабіна й простора, спати в ній незручно.

Вона торочила й торочила, а я чемно слухав.

— І сьогодні вранці, коли ми вже пливли до мису Судака, Януш раптом виявив, що на яхті немає нашої шкіряної сумки, в якій була рибальська карта. Януш вважає, що хтось її у нас потягнув на Буковці, бо коло нашого намету вешталося багато людей. А скоріше це зробили двоє хлопців, які прийшли до нас позичити сірників.

— Цікаво, — промовив я.

Докуривши сигарету й попрощавшися з балакучою панною Едітою, я чкурнув на свій самохід. Я люблю тишу і спокій, а від її балаканини в мене вже розболілась голова. Мені хотілося сміятись: князь спінінгу залишився без рибальської карти. Що ж тепер буде з його княжою славою? Як він стане королем?

Незабаром я побачив біля східного берега невеличку мальовничу затоку, не дуже зарослу комишами. Берег тут був сухий, трав’янистий, на ньому росло кілька старих дубів, схожих на баобаби. Мені здалося, що це саме те місце, де я мріяв оселитися на довгий час, тим більше, що звідси було видно західний берег з двома півостровами, а там, як я гадав, мав з’явитися Чоловік із рубцем.

Я виїхав самоходом на берег. Поставив свій маленький зелений наметик і блискавично злагодив обід: суп із макаронами, а на друге фрикадельки в помідорному соусі з герметично закритої банки — ці безсмертні страви туристів.

Озеро в цьому місці було тихе, без вітрильників, байдарок, моторок і човнів. У цей рукав Озерища, напевне, не часто заглядали туристи з Буковця і Лугового острова. А на Чаплинці — наскільки я міг побачити в бінокль — взагалі не було нікого.

Я скінчив обідати, коли з-за стіни очерету понад берегом почув людські голоси. Хтось, мабуть, кілька людей, пливли вздовж берега. За мить я побачив вісім великих плотів з очерету й осоки, їх відпихали від дна жердинами, й вони повільно посувалися до Чаплинця. На плотах пливла ватага Чорного Франека. На тому, де сидів Франек і вродлива руда дівчина, маяв на довгій палиці чорний прапор.

«Граються в піратів», — подумав я.

Вони побачили мене біля намету.

— О! Оборонець гноблених! — крикнув до мене Чорний Франек.

Я не озвався. Трохи побоювався, що вони можуть підпливти до берега, щоб віддячити мені за випадок у закусочній. Однак вони поспішали та й, мабуть, їм було холодно, бо хоча яскраво світило сонце, а на плотах їх весь час заливала вода. Вони тільки вигукували щось таке:

— Ніколи не втручайтесь у наші справи! Глядіть свого носа!

У мені поволі наростав гнів. Я згадав про крадіжки байдарок, про зарізану вівцю на острові й дійшов висновку, що погано вчинив, лишивши цю справу на Яструба і хлопців. Сам повинен був шукати грабіжників.

Ватага Чорного Франека вже випливала з моєї затоки, коли я почув голосне гуркотіння мотора. Приклавши бінокля до очей, я побачив, що з-за стіни очерету, від острова Буковця — ніби величезний снаряд, випущений з великої катапульти — вискочив чудовий глісер. На борту в нього був напис: «Капітан Немо»! Він ковзав по воді, ніби ледь її торкаючись.

…Глісер догнав плоти, зробив великий закрут і стишив хід. Тепер він плив на найменших обертах поряд з плотом Чорного Франека. Із заскленої кабіни раптом вихилилась якась постать у чорному непромокальному плащі, — такі надягають у шторм рибалки й моряки. На голові чоловік мав каптур, а на очах темні окуляри, за якими не роздивишся обличчя. Без сумніву: то був сам Капітан Немо з Озерища.