Розділ «VII»

- Що се за стук такий у лісі? - спитав боярин у своєї доньки, йдучи поруч із нею через монгольський табір.

- Дрова рубають,-відповіла коротко Мирослава.

- Та тепер? Уночі?

- Зараз буде день.

І справді, ледве сказала се Мирослава, коли втім на високих кам'яних обривах, що стіною окружали тухоль-ську кітловину, тут і там замиготіли іскри: се тухольці кресали огонь і розкладали огнища. Невелика хвиля минула, а вже довкола цілої долини запалали огнища довгим рядом, немов заблискотіли серед пітьми очі величезних вовків, що готовилися скочити в долину і пожерти монгольську силу. Коло кождого огнища купами снували якісь темні постаті.

Цюкання сокир залунало з подвійною силою.

- Що вони роблять? - спитав боярин доньки.

- Дерево обтісують.

- Нащо?

- Прийдеш, то й побачиш.

Вони йшли далі через табір. Де-не-де варта зупиняла їх - приходилось показувати начальницькі знаки, щоб пропустила. Вартові дивилися з тривогою на огнища, будили своїх начальників, але ті, видячи, що тухольці держаться спокійно, веліли їм не робити крику, а тільки матися на осторозі. Що позапалювали так много огнів, се ще й ліпше для монголів - не зроблять скритого нападу. Можна спати спокійно, доки ті огні горять, бо й так завтра чекає військо велика праця.

А Тугар Вовк з дочкою вже й минули табір, і, перейшовши не дуже широкий кусень поля, дійшли до стрімкої кам'яної стіни. Довго ходили вони, шукаючи стежки під гору, поки вкінці між корчами та папоротями не відшукала її

Мирослава. З трудом почали обоє дертися вгору.

- Хто йде? - крикнули вгорі голоси від огнища.

- Свої! - сказала Мирослава.

- Що за свої?- скрикнули тухольці, заступивши стежку.

Живо пізнали Мирославу, що йшла передом.

- А за тобою хто?

- Мій батько. Бегадир монгольський вислав його для мирних переговорів з нашими старцями.