Розділ 1

Мене звати Віктор. Ім’я, як ім’я. Нічим не краще, але й не гірше за інші. Воно походить від латинського слова «перемога». Можливо, саме тому я у ранньому дитинстві вважав себе переможцем. Я завжди і всюди намагався бути першим. І тому нерідко ображався на долю, коли мене хтось обходив у навчанні, в спорті чи в чомусь іншому. Таке й тепер іноді трапляється. Та з роками я навчився більш терпляче ставитись до успіхів інших людей.

Я й тепер інколи бажаю бути першим. От тільки на реалізацію цих прагнень витрачаю мінімум зусиль. У результаті – мої реальні здобутки дуже далекі від вимріяних і нафантазованих. Але це вже не так ображає. Бо ж не надто й старався…

Я – середньостатистична людина. Тому не буду забирати у вас час на ознайомлення з моїми фізичними параметрами. Все одно, якщо мені колись і трапиться пройти біля вас, особливої уваги на мене ви не звернете. Мої знайомі і близькі вважають мене досить симпатичною людиною. Можливо, тому, що я дещо красивіший за мавпу? Я можу віднести себе до категорії трудоголіків. Але саме до тієї їх частини, кому так і не вдається повністю реалізуватися в якійсь конкретній справі. Я часто готовий безкорисливо допомагати своїм друзям і просто знайомим людям. Що нерідко й роблю. Та окрім сивого волосся на скронях у реальному житті це мені більше нічого не дало.

Мені вже понад сорок років. Вважай, більша частина життя позаду. А чогось істотного у цьому житті я не тільки не досягнув, але до певного моменту навіть і не бачив. Зрештою, як і переважна більшість із нас.

Чому я повів мову про випадок у нашому житті? Може саме тому, що все наше життя є не чим іншим, як цілим ланцюжком випадковостей, випадків і подій, які можуть трапитись, а можуть і не відбутися. Але вам я про це розповідаю тільки тому, що один-єдиний раз у житті я таки скористався зі свого щасливого шансу. От тільки чи дійсно він щасливий? А якщо й так, то наскільки? І чи справді я зумів скористатися цим шансом належним чином?

На всі ці питання я й тепер не можу дати однозначних відповідей. Не можу, хоча б тому, що мене, людину спокійну і виховану, наче справжнього злочинця, розшукує і наша міліція, і ще деякі зацікавлені особи… А шукають вони мене тільки тому, що я зумів виділитися із спільноти собі подібних. А це – не за правилами. Так робити не можна! У їхніх очах я став винним тільки тому, що зумів скористатися своїм щасливим випадком. На відміну від них самих…

Про роль випадку у житті людини можна і міркувати, і сперечатися до безконечності. Тому, не будемо більше про це. Краще перейдемо до справи.

Далеко не кожному з нас доводилось у реальному житті стикатися з такими явищами, як марево, фантом, фата-моргана… Яких лише назв не вигадали люди, намагаючись так чи інакше пояснити те, що вони ніби то бачили, але чого насправді існувати не може. А чому – не може? Тільки тому, що ми й досі не зуміли описати ці явища відповідними хімічними чи математичними формулами? Тому, що нам ніяк не вдається підвести їх під загальновизнані теорії? Чи, може, тому, що значно легше просто відмахнутися від незрозумілого, вважаючи його плодом хворобливої уяви стомлених мандрівкою пустелею подорожніх?

Але ж наша історія знає чимало прикладів, коли такі явища спостерігалися у більш високих широтах. Тут уже не може бути жодних пояснень з посиланнями на гарячі випари пустельних пісків. До того ж, відомі факти, коли великі групи людей спостерігали за реальними історичними подіями, які відбувались десятки і навіть сотні років тому. То що, просто відмахнутися від таких явищ, пояснивши їх груповим психозом певної частки людства? Так найлегше – запевнити всіх у тому, що так не буває, бо так не може бути ніколи.

Ми вже давно заколихали себе впевненістю у тому, що людина – вінець творіння Господнього, або, якщо хочете – найкращий витвір лабораторії самої матінко-Природи. Ми самі себе переконали у цьому і переконали настільки, що навіть саму ймовірність змінити цю думку вважаємо ледь не крамольною. І лише одиниці з нас, мабуть, цілком справедливо, вважають людину лише однією з проміжних ланок у феєричному ланцюжку проявів розумного життя, які лише можуть мати місце у Всесвіті.

Не дарма у народі кажуть, що поки грім не вдарить, мужик не перехреститься. В існування якихось інших, позаземних форм життя ми зможемо повірити лише тоді, коли якийсь незвичайний прибулець з далеких (чи близьких?) світів зустрінеться на життєвій дорозі з кожним з нас. Лише тоді ми зможемо повірити у те, що ми не одинокі в Космосі і що все наше людство, взагалі, і наша наука, зокрема, знаходяться ще на колисковій стадії свого розвитку і що нам ще рости й рості, поки ми зможемо уподібнитись до розумніших за нас.

Повірте, що я не просто морочу вам голови такими ліричними відступами і що я зовсім не маю наміру втягнути будь-кого з вас у безконечну полеміку про можливість існування різноманітних форм і проявів життя як у віддаленому Космосі, так і поруч із нами. Наскільки мені дозволяє мій розум і власний життєвий досвід, я лише намагаюсь розповісти про те, що трапилось зі мною особисто, і, наскільки це можливо, застерегти вас від повторення моїх власних помилок.

Переважна більшість наших вчених вже давно прийшли до висновку про те, що ми живемо у багатовимірному просторі. Одні з них вважають, що таких вимірів є сім. Інші наполягають на тому, що їх не менше вісімнадцяти. А є ще й такі диваки, які намагаються довести, що їх набагато більше…

Та чи варта прислухатися до міркувань якихось розумників, коли переважна більшість із нас вважає себе мешканцями тривимірного простору? Простору, який має лише свою довжину, ширину і висоту. Хто розумніший, той до цих вимірів додає ще четвертий вимір – час. І – досить! Все решта – за межами розуміння. Отже, воно – від лукавого. А якщо воно недосяжне нашому розуму, то ані думати про це, ні, тим більше, вірити у реальність такої багатомірності простору зовсім не обов’язково.

А вам ніколи не спадало на думку, що ріка Часу у нашому Всесвіті може бути не єдиною? А, може, їх кілька? Може їх, цих часових річок, дуже й дуже багато, і що всі вони течуть у різних напрямках? Як знайомі нам земні ріки…

Я зовсім не маю на увазі, що одні з цих річок течуть від початку до кінця, а інші – навпаки. Якщо вони насправді існують – ці річки Часу, то кожна з них, як і всі річки, звичайно ж, повинні мати свій початок і свій кінець. От тільки бігти вони просторами Всесвіту можуть у різних напрямках.

Якщо погодитись, що така теорія має право на існування, то цілком припустимо, що кожний Простір, кожна одиниця Всесвіту, що мають свої власні довжину, ширину та висоту, на додачу до них має ще й свою власну ріку Часу. Оту невидиму річку, яка на своїх хвилях несе у невідомість саме цей, свій власний, Простір.

А тепер уявіть собі, що таких Просторів і таких річок Часу у Всесвіті є безліч і що вони навіть можуть знаходитись зовсім недалеко один від одного. Але ні бачити, ні сприймати якимось іншим чином ці, інші, відмінні від наших власних, просторово-часові субстанції ми не маємо змоги. Чому так? Та хоча б тому, що нас несуть різні хвилі Часу, і амплітуди коливань цих хвиль майже ніколи не співпадають.

Спробую пояснити це на більш простому прикладі. У своєму власному Просторі, у своєму до болю рідному Часі ми не можемо побачити того, що реально вже відбулося і що залишилося у минулому. Навіть у тому випадку, якщо це відбулося у нашому власному житті і це трапилось всього п’ять хвилин тому. Такі події, як і все на нашій Землі, недовговічні. Вони залишаються у нашій пам’яті, у наших спогадах. Ми їх бачили, ці події, ми навіть були свідками чи учасниками цих подій. Та сталося це п’ять хвилин тому. А зараз, у теперішньому часі, ми цих подій вже не бачимо. Бо вони вже відбулись і назавжди залишилися у минулому, в часі, де є своя ріка. Та, яку ми вже перепливли, і вороття до якої вже не буде…