Розділ 1

Лише хвилин через десять після того, як «швидка допомога» помчала з пораненим до місцевої лікарні, біля подвір'я Степанчуків зупинився міліцейський УАЗик. Василь, напевно, вже й на операційному столі лежав.

– Так… – ледве виліз з машини і, перевалюючись з ноги на ногу, рушив до людей немолодий вже міліціонер.

– А чого це вас тут так багато зібралося? – суворо і трохи навіть самовдоволено звернувся до натовпу. – Всі сліди позатоптували! Як тепер накажете мені злочинця шукати? Чи, може, самі знайдете? Кого тут вбили?

– Не вбили, – вийшла наперед Марія Михайлівна. – Поранили тільки. Важко поранили Василя Степанчука.

– Це бізнесмена нашого новоявленого? – ніби зрадівши несподіваній новині, навіщось перепитав міліціонер. – Того, що лісопилку у лісництві влаштував? Хто б міг подумати?… Але, якщо його тільки поранено, то нам тут і робити нічого. Коли до себе прийде, то сам свого кривдника знайде. Сам же його й покарає. За ним не заржавіє…

– Ти б, Макаре, менше язиком молов! Краще ділом займись, якщо ти хоча б на якесь діло придатний, – обрізала його Михайлівна.

– Но, но, но! – сердито прикрикнув на неї представник закону. – Посадову особу при виконанні ображаєш! До «кутузки» захотіла?

– А ти на мене не нокай! Не запряг! І кутузкою своєю мене не лякай. Я вже стільки разів лякана, що тепер нічого не боюсь. А тебе – то й поготів. Приїхав діло робити, то й роби! Чи ти тільки зі мною лаятись будеш?

– Ти поговори ще у мене, колючка будякова! Чому пораненого забрали, нас не дочекавшись?

– Та чи ти з дуба впав, лейтенанте?!. П’яний ти, чи температура раптом піднялась, що дурниці такі верзеш? Дитя мале знає, що пораненого рятувати треба, а не твого приїзду очікувати. Ось тут він лежав. Лицем донизу. Куля у груди, трохи вище серця попала, і зі спини вийшла.

– Ти, Михайлівна, так гарно все розповіла, ніби сама у нього стріляла…

– Пояснила, бо кров спиняла, рану його перев’язувала. Та що з тобою говорити? Невже у вашій міліції нікого більш путнього не знайшлося? Один поліцай-Макар у міліції штани протирає?

Михайлівна навіть сплюнула спересердя. А люди, що стояли довкола, сердито загомоніли, поминаючи нерадивого міліціонера не зовсім добрим і далеко не тихим словом.

– Ти таки напросишся у мене на неприємності. Навіть стаття у кодексі відповідна є. «Образа власті» називається.

Тут вже й інші не стримались. А старий Семенович від обурення навіть трохи заїкатися почав:

– Т-ти д-довго ще б-будеш з ж-жінкою л-лаятись? М-може хочеш, щоб я, як депутат р-райради, т-тебе на с-сесію викликав, д-де т-тебе люди про роботу твою з-запитають? Теж мені, власть з-знайшлася! Задрипана…

На сесію районної ради Макарові явно не хотілося. Тому він, наскільки міг, приглушив свій гнів. Але й далі продовжував щось тихо бурмотіти у свої кущисті вуса. Мовчки бродив двором, заглядаючи у всі закутки, невміло намагаючись створити видимість того, що дійсно щось шукає. Навіть ліхтариком у деяких місцях присвічував, хоча вже й ранок наступив.

– А хто і звідки стріляв? – мов Пилип з конопель, знову запитав у присутніх.

– Матінко моя! Знову за рибу гроші! А ти для чого сюди приїхав? Чи тобі тільки покататися захотілося? – Михайлівна просто таки палахкотіла від люті.