Розділ «Пролог»

Істориків узагалі (а істориків України зокрема) часто звинувачують у тому, що вони постійно «переписують історію наново». Мовляв, вони, безперечно, знаючи, як воно було насправді, але з міркувань тимчасових вигід спотворюють ті історичні факти, які давним–давно вже викладені і прийняті читачами. Але парадокс полягає в тому, що історія завжди приречена на переписування. Бо змінюється і той набір шматочків пазла, що ми називаємо нашим знанням про історію (тобто набір фактів), і його інтерпретація (тобто спроби пояснення, яку саме картинку мають складати ті шматочки). А оскільки, на відміну від любителів пазлів, ми ніколи не матимемо повного набору фрагментів, то і наше бачення історії буде постійно змінюватися. Якщо протягом тривалого часу воно лишатиметься без змін, це свідчить або про наше нехтування новими шматочками, або про небажання спробувати по–іншому подивитись на ту дивну картинку, яка з них виникає. Тому ми разом з одним із провідних сучасних фахівців-україністів, австрійським дослідником Андреасом Каппелером можемо спокійно констатувати, що «сьогодні українські історики починають писати історію України наново».

Це особливо стосується російсько–українських взаємин, які ще донедавна описувались аксіомами добровільного возз'єднання з Росією (1654, 1793 і 1939-1945) та «вічної дружби» українського народу зі старшим російським братом. Відхід від догми «дружби народів» може призвести до діаметрально протилежної інтерпретації україно–російських взаємин, до образу історії, що визначається вічним антагонізмом між українцями й росіянами; тоді науковий аналіз підмінюється шаблонами і стереотипами примітивності українського селянського народу, крайнього націоналізму його еліти, зрадницької природи українських козаків, мазепинців і бандерівців, з одного боку, та азіатського варварства росіян, російського колоніалізму чи безперервності російського тоталітаризму — із другого. Розв'язанню актуальних політичних проблем більшою мірою сприятиме диференційована наукова розробка історії україно-російських взаємин, що перебуває поза тезами про «дружбу народів» чи «ворожнечу народів»… Догми старої імперської та радянської ідеологій призвели до того, що багато аспектів історії україно–російських взаємин наразі залишаються недостатньо вивченими, попри наявність величезного обсягу літератури, створеної за часів Російської імперії і особливо Радянського Союзу!

Так, не секрет, що на превеликий жаль, і в рамках старої імперської, і радянської схем історії україно-російських взаємин не знаходилося місця для констатації простого факту — українці й росіяни, попри спільне історичне коріння, протягом вагомішої частини своєї історії існували у складі різних культурно-цивілізаційних утворень — і це наклало надзвичайно сильний відбиток на їхню ментальність, а також на сприйняття ними одне одного. Через брак навіть якоїсь формальної української державності в XIX — на початку XX століття, і фактичної — за часів СРСР україно–російські взаємини найчастіше розглядались як ідилічна історія росіян «справжніх» та росіян, відторгнутих і згодом повернутих назад, у загальноросійське лоно. Сенс української історії як такої в цій схемі полягав саме в прагненні до возз'єднання зі старшим братом, а всі відмінності та негаразди проголошувалися наслідком дії ворожих зовнішніх чинників (ідея українського руху як польської, варіант — німецької чи ще чиєїсь інтриги). Радянські автори модернізували цю стару концепцію, трохи перефарбувавши її на марксистський (або скоріше псевдомарксистський) лад. Якщо на ранньому етапі радянських українознавчих досліджень панувала теорія Російської держави як «тюрми народів», яка не давала нормально розвиватися всім етносам у її складі, то в період Другої світової війни та після її закінчення ситуація кардинально змінилася — тепер усі радянські історики мали засвоїти, що включення до складу Росії будь–якого народу було для останнього невимовним благом, адже воно допомогло йому (тобто цьому народові) уникнути іншого, причому завжди «значно гіршого», «іноземного поневолення». Ця дивна версія україно–російських взаємин як таких, де один народ протягом усієї своєї історії прагне фактично зникнути і злитися з іншим, «старшим», «більшим», «сильнішим», мала своєю кульмінацією так звані «тези до 300–річчя возз'єднання України та Росії (1654 рік)» — про них і про їхній вплив на свідомість істориків і звичайних українських і російських громадян докладніше піде мова в розділі про «шлях до Переяслава та геть від нього». Тут лише дозволимо собі процитувати Наталю Яковенко: «Не зупиняючись детально на цьому, уже доволі тривіальному сюжеті, відзначу, що фразеологічні кліше «одвічного тяжіння» до «возз'єднання» були остаточно відшліфовані під час святкування в 1954 року 300–ліття приєднання України до Росії, оскільки головний наголос пропагандистського тиску падав на нібито багатовікове усвідомлення українським народом своєї братерської спільності з росіянами… Саме така схема з кінця 1940–х — початку 1950–х стала канонічною, опанувавши не тільки історіографію, а й гуманітаристику загалом, публіцистику, художню літературу». Всі, хто намагався думати і писати інакше, були приречені на мовчання — або на великі службові та життєві неприємності, як це сталося, наприклад, з відомим вітчизняним дослідником Михайлом Брайчевським, автором брошури «Приєднання чи возз'єднання?»

У результаті кілька поколінь радянських громадян дістали надзвичайно вкорочену і цензуровану, несуперечливу у своїй суті й тому досить переконливу як для пересічного читача версію україно-російських відносин. Ця схема пішла в небуття як єдино правильна наприкінці 1980–х років, хоча її вплив і дотепер є доволі сильним в українському й російському суспільствах. Чимало істориків у сучасній Україні та Росії, захоплені можливістю вільного творіння нової української (і російської теж) історичної науки, розпочали з того, із чого починають більшість подружніх пар після розлучення — не стільки з пошуку об'єктивних причин того, чому сталося те розлучення, скільки з обопільних звинувачень, по гарячих слідах. Перед тут вели українці — провінційна в цілому українська історична наука і публіцистика намагалась «розрахуватися» за «століття національної ганьби і приниження» швидко й одразу. За абсолютно немудрящою схемою вчорашні найкращі й чи не єдині у світі союзники, покровителі та старші брати були проголошені головним історичним ворогом. (І це на тлі загалом суцільно «ворожого оточення» України! Читаючи деякі сучасні підручники, мимоволі починаєш заздрити… японцям: живуть собі на островах, спокійно творять собі націю та державу, і ніхто з «хижих сусідів» не зазіхає, а ми… Чого–чого, а ксенофобії, хай часто до кінця і не усвідомленої, авторам тих підручників не бракує — причому саме радянської, з «добрих старих» часів менталітету «обложеної ворогами фортеці», але тепер з іншим, «щиро українським» знаком). Як влучно висловився кілька років тому відомий український дослідник Олексій Толочко щодо публіцистичної книжки Євгена Гуцала «Ментальність орди», метою таких публікацій є «створити образ Росії як чогось максимально "чужого", абсолютно ворожого, краю песиголовців і андрофагів [людоїдів. — Д. Ж.] Історикам та етнографам добре відомий цей феномен найелементарнішого і найархаїчнішого способу моделювання так званих "культурних образів" сусіда. Але так само добре відомо, що будування такого образу відбувається не шляхом раціонального пізнання справжніх особливостей сусіда, а шляхом ірраціонального проектування на нього вже відомих із власного, домашнього досвіду гріхів і пороків. Словом, такий образ "чужого" є тим, що людина боїться побачити в дзеркалі. Росія, виявляється, усе ще не перетворилася в українській думці на реальну країну, з місцем на карті і точними географічними координатами. Це все ще Гог і Магог пророка Єзекиїля… Ще й досі міра любові й відданості до України (тобто те, що звичайно вважається "українськістю") визначається мірою нелюбові до Росії». Парадоксально, але зрештою, чим частіше українці повторюватимуть собі та світові, що Україна — таки не Росія, тим повільніше вони це усвідомлюватимуть у душі (бо Україна так само не Ангола і не Марс, проте видати таку книжку досі чомусь ніхто не додумався). Адже саме таке формулювання зайвий раз підкреслює якийсь значущий (хай і негативний) для того, хто його висловлює, зв'язок між першим і другим. І якщо, за словами Наталі Яковенко, «в підрадянській Україні другої половини 1980–х виокремлення для себе особливого — поза Росією! — культурного простору дорівнювало національній емансипації, водночас даючи вияв загнаній глибоко всередину ностальгії за втраченою "європейськістю"», то сьогодні українським історикам усе ж варто було б, за влучним висловом С. Кульчицького, «зняти форму бійців ідеологічного фронту».

Значною мірою сказане вище стосується і російського сприйняття «українськості» — це тонко зауважив цитований нами А. Каппелер, — хоча, звісно, міра «російськості» в середовищі «справжніх російських патріотів», можливо, дещо менше визначається нелюбов'ю до України (тут перед ведуть теми «Росія і Європа» чи «Росія і США» або навіть зрештою «Росія і весь інший світ»). Не бракує серед росіян (як і серед українців) і прихильників думки про існування єдиного народу, «штучно розділеного кордонами та політиками». Цілком цивілізованого розлучення на кшталт чехословацького в українців і росіян не вийшло — подружжя все ще перемиває одне одному кістки, пригадує (і ще довго пригадуватиме) обопільні провини, ділить майно (із більшими чи меншими сварками), інтригує одне проти одного, але в глибині душі усвідомлює, що вороття назад насправді немає і двічі в одну річку ввійти не можна. Але слава Богу, найгіршого, «югославського», варіанта розвитку подій нам теж удалось уникнути…

Звісно, ця невелика за обсягом книжка аж ніяк не є спробою висвітлити всю непросту і тривалу історію україно–російських відносин, сповнену таких дивних переплетінь та гордіївих вузлів, що їх не під силу одразу розрубати жодному політику, історику, політологу чи епічному героєві. Читач не знайде тут аж надто докладного опису хитросплетінь політичної історії, а також розбору чи радше «розборок» на тему того, хто винену зав'язуванні тих чи тих україно–російських «вузлів» або в їхньому розв'язуванні. Нашому читачеві пропонуються кілька коротких нарисів, присвячених окремим важливим і доволі спірним, як на думку автора, моментам україно–російських міжетнічних, політичних та культурних зв'язків.

Отже, мова піде про:

• тривале життя старих назв (непросту історію вельми суперечливих та неоднозначних навіть сьогодні географічних і політичних назв «Мала» й «Велика» Росія);

• формування україно–російських стосунків у політичних рамках Великого князівства Московського та Великого князівства Литовського в XV—XVI століттях;

• діяльність українських козацьких гетьманів — «москвофілів» і гетьманів — «москвофобів» до 1648 року, тобто «московський вектор» у політиці українського козацтва в XVI — першій половині XVII століття;

• шлях до Переяслава — і від нього (тобто йтиметься про основні ключові моменти україно–російських політичних відносин за часів існування Української козацької держави);

• те, як «мати міст руських» стала імперською провінцією (у цьому розділі автор спробує проаналізувати походження явища «української провінційності» й україно–російських культурних контактів у другій половині XVII-XVIII столітті);

• такі актуальні та спірні теми, як зародження сучасної української свідомості, її розвиток у контакті — конфлікті з імперською ідеєю в межах Російської імперії та російською національною ідеєю протягом XIX та початку XX століть, сприйняття українцями й росіянами одне одного на різних суспільних рівнях тощо.

Як помітив читач, автор свідомо не став фокусувати увагу на самих лише найвідоміших, знакових постатях чи подіях у рамках українсько–російських історичних сюжетів, до того ж узагалі відмовившись від розгляду проблем україно–російських зв'язків за часів Київської Русі (імперії Рюриковичів) чи більш ранніх часів — адже там саме російсько–українськісюжети виокремити було б неймовірно важко без притягувань за вуха (чим, однак, успішно займались і займаються чимало істориків, очевидно, розраховуючи на міцність вух тієї терплячої пані, музи історії Кліо). Цілком свідомо було вирішено проігнорувати XX століття — адже в іншому випадку решта сюжетів виявилася б структурно «підім'ятою» під величезний масив матеріалу, пов'язаного з темами, котрі й так достатньою мірою «на слуху» у сучасного читача — українською революцією, голодоморами, Другою світовою війною тощо. Власне так воно і є в більшості загальних праць, підручників чи однотомних курсів з історії України, а автору зовсім не хотілося б іти цим шляхом, причому не тільки через його любов до середньовічної та ранньомодерної (XVI-XVIII століття) доби в європейській історії.

Не таким простим завданням, як могло б здатися, є виокремлення саме україно–російськихсюжетів з історії міждержавних стосунків Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (до складу котрих входили українські землі) й Московського великого князівства (з XVI століття — царства, з 1721 року — Російської імперії). Це пов'язано з тим, що якщо росіяни в той період мали свою державність, то статус українців і білорусів був тоді менш визначений: формування цих народів відбувалося у складі Великого князівства Литовського, чи Литовсько–Руського, яке сьогодні чимало патріотично налаштованих українських і білоруських істориків хотіли б бачити майже цілком «Руською» державою, що все ж таки є перебільшенням. Зауважмо — нам хотілося не обмежуватися лише політичною історією воєн і династійних зв'язків, а й спробувати подивитися на те, як сприймали одне одного тогочасні українці та росіяни на різних рівнях, що формувало образ іншого, хоч і близького за історичним корінням народу, в їхніх очах.

Книжка написана на основі як класичних, так і цілком нових наукових праць, присвячених різним аспектам україно–російських взаємин, і всі охочі можуть збагатити свої знання на цю тему, зазирнувши у список літератури у кінці книжки.

Змальовуючи реалії XV-XVII століть, автор, як правило, називає північно–східного сусіда українських земель «Великим князівством Московським» (з 1547 року — царством) чи «Московською державою», поступово переходячи виключно на поняття «Росія» і «російський», особливо стосовно подій другої половини XVII століття і часів Петра І (зокрема, це пов'язано з офіційним проголошенням Росії імперією 1721 року і визнанням назви «Росія» європейськими авторами). Також автор цілком свідомий того, наскільки умовними є назви «росіяни», «українці» чи «білоруси» стосовно ранньомодерної доби, проте все ж він вирішив ризикнути їх уживати, аби остаточно не заплутувати своїх читачів — адже книжка розрахована перш за все на непрофесіоналів, котрі, однак, цікавляться історією україно–російських взаємин. І якщо їхня кількість збільшиться після прочитання цієї книжки, автор буде вважати своє чільне завдання виконаним.