Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

М.С.Грушевський

ІСТОРІЯ  УКРАЇНИ-РУСИ

ТОМ IX. РОКИ 1650-1657

Друга половина: Хмельниччини роки 1654-1657

VI. УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКЕ ПОРОЗУМІННЄ І МОСКОВСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ РОЗРИВ. ОСІННЯ КАМПАНІЯ 1653 р. І ЖВАНЕЦЬКЕ ЗАМИРЕННЄ.

МОСКОВСЬКІ ВАГАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ СПРАВІ, ЗЕМСЬКИЙ СОБОР 25 ТРАВНЯ с.с. 1653.

Династична траґедія Хмельницького і крах його волоських плянів: смерть Тимоша, капітуляція Сучави, потвердженнє на господарстві воєводи Стефана-означали заразом провал його пляну: опертя на Отоманській Порті та на її Васалях. Посвояченнє з Лупулом мало послужити для того засобом-але воно дало протилежні наслідки. Хмельницький опинився в ворожих відносинах з господарями молдавським і мунтянським і князем трансільванським, і в царгородськім Дивані його волоська інтервенція в останнім рахунку була записана йому в пасив. А що було ще небезпечніш- вона ще більше прохолодила відносини з ханом. Ми бачили, що Кримці вважали потрібним перенести свої добичницькі операції на новий, іще не вичерпаний ґрунт. Походи на володіння польського короля більш не оплачувалися з такого добичницького становища, і коли гетьман не хотів давати на грабунок козацьких земель, він повинен був знайти инші добичницькі терени своїм союзникам. Польща штовхала Кримців на Москву-і се вже третій раз замість того гетьман справляв Орду на Волощину. Сим разом сей маневр випав зовсім нещасливо-і се тим більше мусіло Кримців дражнити, що гетьман заслонюючи від них Москву і ухиляючись від походу на московські землі, вів підозріливі зносини з московським урядом, приймав посольства і просився під московську протекцію. Польські і молдавські аґенти-нового польського васаля воєводи Стефана-старанно інформували і всяко роздмухували сі факти, розписуючи небезпечні перспективи об'єднання України з Москвою, і заразом заохочували хана до відновлення давнього союзу: спілки проти Москви-і проти козаків, поскільки вони далі не хотіли б міняти своєї москвофільської політики на ґолонофільську. Не вважаючи на всі старання Хмельницького коло підтримання кримсько-козацької приязни, відносини сі простигали все більше, і не вважаючи на всі заходи його против кримсько-польського союзу, він ставав все більш реальною перспективою. А з тим все більш пекучою потребою для козацької верстви ставало забезпеченнє московської підтримки, московського протекторату й оружної інтервенції в боротьбі з Польщою. Коли Крим відмовляв помочи, ділєма: капітуляція перед польським маґнацтвом-або підданнє Москві ставала незвичайно гостро. Капітуляція була неможлива, її не допустило б військо,-значить треба було йти на всі вимоги Москви, щоб запевнити собі її військову поміч. Можна думати, що гетьман і старшина не виявили б такої згідливости супроти московських вимог, як ми то бачимо в переговорах 1654 р., коли б відносини з Кримом не були так простужені, як се сталося підчас осінньої кампанії і грудневих переговорів 1653 р.

На щастє чи на нещастє України московський уряд з свого боку був серйозно занепокоєний можливістю польсько-татарського наступу на його володіння, а ще більше-можливістю фактичного перетворення сього наступу в татарсько-козацький -як козацьке військо не витримає польсько-татарських підущань і намов до сього походу. Уже зимою 1650-1 р., як ми знаємо, перед перспективою такої небезпеки московський уряд був готов піти на розрив з Польщею, але під весну відступив від сього наміру і вернувся назад до своєї політики вичікування. В квітні 1653 року, в звязку з посольством Бурлія-Мужилівського, він знову почув в собі прилив рішучости і одночасно з відповіддю на се посольство і висилкою на Україну Матвеева, а до Польщі “великих послів”: князя Репнина-Оболенского, кн. Волконского і дяка Алмаза Івановича, московські правителі рішили занятись підготовкою кампанії против Польщі і скликати земський собор щоб поновити всенародню санкцію на сю війну “за царську честь і за святу християнську віру”. На превеликий жаль весь сей процес обміркування, плянування знову пропав для нас майже без останка; але цілком ясно, що в сім моменті-під весну 1653 р. в московських кругах була тверда постанова рішучого виступу в українській справі, засвідчена скликаннєм на місяць червень земського собору та підготовленнєм відповідної резолюції про розрив. Сей проєкт, перехований в чернетці в “Польських справах” посольського приказа, як матеріял для пізнішої резолюції 1 жовтня, власне й інформує про сей недокічений крок московської політики (що сим недовершеннєм викликав потім сердиті мови гетьмана перед Яциною в місяці червні 1). З нього бачимо, що 4 травня, в два тижні по відправі Бурлія, були вислані “до замосковских і всіх українних городів” царські грамоти, щоб відти виряжено по двоє дворян до Москви на “указаний термін 20 мая” 2) -очевидно додатково до попереднього розпорядження, і в згаданих “Польських справах” заховалася чернетка резолюції, що мала бути винесена на сім соборі 25 с. с. травня-перерібка резолюції 1651 року. Але в настроях московських правителів, видно, зайшли нові вагання, і резолюція собору була відложена; про се довідуємося з царського листа до Репнина з товаришами: “Да буди вамъ вЂдомо: был Собор на седьмой недели в среду маия въ 25 день и мы великіи государь со отцемъ своимъ и богомольцем Никоном патриархомъ московским і всеа Русиї на томъ Соборе многое время разговоръ чинили, и всЂхъ чинов людей допрашивали-что принимать ли Черкасъ. И о томъ всяких чинов и сплощадныхъ людей всЂ единодушно говорили, чтоб Черкасъ принять. И мы великіи государь за то что онЂ хотят располительными и самохотными сердцы служить, милостивымъ своимъ словом похвалили. И они слыша наши государьскія милостивыя слова наипаче обрадовались. И мы о темъ отложили до васъ какъ с посольства приедете 3)”.

Тимчасом 15 с. с. травня вислано нові накази, щоб виборні дворяни прибули на 5 с.с. червня 4), і проф. Латкин в своїй дісертації про земські собори висловив такий здогад, що собор від 5(15) червня засідав до кінця вересня. Він спирався на словах царя до війська, коли його виправляли на війну весною 1654 р.: “В минулому році не раз були собори, на них були і від вас виборні дворяне з усіх городів по два чоловіки, і на тих соборах говорили ми про неправди польських королів” 5). Але з огляду на зацитований лист (що пррф. Латкину як і иншим дослідникам лишився невідомим) соборні наради перервані і в справі московської інтервенції наступила нова проволока, що викликала нарікання і погрози гетьмана. Коли їх донесено до Москви, спішно вислано Ладижинского з першою катеґоричною заявою, що цар приймає Запорозьке військо під свою руку і збирає своїх військових людей в поміч (грамота з 22 червня с. с.). Але ся висилка сталася так спішно, що спеціяльна соборна нарада для такої заяви ледве чи могла відбутись; вона могла спиратися на раніших соборних декляраціях. За те дуже правдоподібно, що перегляд московської ґвардії, вчинений 28 с.с. червня, з промовою царя про потребу війську бути готовим на оборону християнської віри 6), стояв в звязку з обіцянкою зробленою гетьманові. Одначе остаточний виступ все таки одкладався-до висліду великого посольства, і се було причиною нового козацького посольства: Яцкевича і Абрамовича, що мало допоминатися реальної, негайної військової помочи, з огляду на наступ королівських військ і можливости рішучої розправи з королем. Се день у день зійшлося з закінченнєм переговорів великих послів: грамота Хмельницького до царя має ту саму дату 19 н. с. серпня, що остання відмовна відповідь короля московським послам: стріча дат дуже ефектна, хоч і припадкова. Натомість гетьманські побоювання польської кампанії цілком не справдились: невважаючи на запасливі приготовання, вона проходила незвичайно анемічно з обох сторін, і воєнні операції відходили на другий плян супроти актів дипльоматичних, не ефективних на зверх, але повних великого значіння для будучности і тому вартих всякої уваги історика.

Примітки

1) Звернув увагу на сю чернетку перший, поскільки знаю, Карпов в примітці до свого видання соборного акту 1 жовтня в Х т. Актів Ю. З. Р. ст. 3-4. Не завважив сеї примітки, Латкин у своїй дисертації про “Земскіе соборы древней Руси” (1885) видав сю чернетку (с. 434)-але йдучи не за початковим текстом, а за зробленими на нім виправками для тексту 1 жовтня, і так пропали всі вказівки на майову редакцію-так що й сам Латкин у своїй розвідці, наводячи звістки Двор. Розрядів про перший термін собору 20 мая (с. 236), не звязав з ним сього проєкту резолюції. Ориґінальний початок був такий: “В нонешнемъ во 161-м году мая в 25 д. великий государь указалъ о литовском и черкаском дЂлехъ учинити соборъ”... Замісць сього написано, як в друкованім тексті 1 жовтня: “В прошлом во 161 году по указу вел. государя говорено на соборах о литовском и черкаском дЂлех, а в нынешнем во 162-м году октября в ... д. великий государь указал о томже о литовском и о черкаском дЂлех учинити собор” (на день лишно вільне місце). Новий заголовок проєкту: “1653, мая 25. Соборъ о литовскихъ малороссійскихъ обстоятельствахъ держанъ при дворЂ въ Грановитой ПалатЂ”.

2) Дворц. Розряды III с. 350.

3) Столб. Прик. Тайн. ДЂл № 79 (Госуд. Арх. Разряд XXVII),-Чернетка без дати (новим почерком надписано: “іюня”).

4) Тамже III с. 351.

5) Соловьев с. 1661-2, Латкин с. 236.

6) Соловьев с. 1658-9.

ГЕТЬМАНСЬКІ ГОТУВАННЯ ДО ВОЛОСЬКОЇ КАМПАНІЇ, ПОСОЛЬСТВО ЯЦКОВИЧА Й АБРАМОВИЧА, МІСІЯ ФОМИНА І ЙОГО ЗВІДОМЛЕННЄ, ЗВІДОМЛЕННЄ ФОМИНА 27-29 СЕРПНЯ 1653, ВИЇЗД ГЕТЬМАНА ДО ВІЙСЬКА.

Вирядивши на Волощину наперед Тимоша, а потім другу частину експедиційною корпуса (два полки, як доносив воєвода Стефан)-що могло справді трапитися коло 13 н. с. серпня, як потім згадував гетьман,-він вислав свого козака під Білу Церкву, з наказом осавулові Демкові іти за Білу Церкву, добувати язика, а полковник Богун пішов по язиків від Винниці-щоб знати точно про королівський наступ. Так оповідали московському піддячому Іванові Фомину козацькі посли: Герасим Яцкевич і Павло Абрамович, їдучи до Москви і стрівши Фомина в дорозі під Лохвицею 1).

В їх уяві сі гетьманські посилки по язика мабуть звязувалися з ханським запитуваннєм: щоб гетьман повідомив напевно, коли буде йти на нього король, щоб йому, ханові, даремно не трудитися, як то сталося з царевичем, що ходив з козаками в попереднім поході на Поділлє 2). Се й могло бути: ханові треба було дати докладні відомости, щоб рушити його в похід після попередніх неприємностей. Але таких шановних осіб як Богун і Демко осавул в звичайні підїзди по язики не посилають, і коли правда, що післано їх самих-а так ніби то говорили компетентні люде, козацькі посли, що йшли до Москви з повною інформацією про все, то можна думати, що мета сих посилок була трохи инша. Хотіли мабуть дати польській стороні вражіннє козацького наступу та відтягнути увагу і сили від Волощини, що ставала черговим місцем приложення воєнної козацької енерґії.

На превеликий жаль, ми не знаємо докладно, що далі робив гетьман для підтримки операцій на Волощині. Очевидно, вони натрапляли на ріжні труднощі. Ми чули вже, що козаччина ставилася дуже неприязно до витрачання козацької сили на сі операції, і зараз почуємо ще одне таке оповідання. З другого боку хан, уважаючи на заборони Дивану, не хотів щоб Татари встрявали до волоської усобиці. 21 серпня н. с. бахчисарайські Татари оповідали московським людям, що хан довідавшися про участь Татар в поході Тимоша на Волощину, післав гінця до “Сакаль-мурзи”, щоб завернути сих Татар, які пішли на Волощину, і забрати у них коней за таке своєвільство; хан незадоволений на Хмельницького, що він післав Татар не порозумівшися з ним, і Татари-інформатори думають, що на сім урвуться взагалі зносини гетьмана з ханом (“гетьман впредь с царем ссылатца не учнет”) 3).