Розділ «ПЕРЕДМОВА»

Анрі Бейль (1783—1842), відомий в літературі під псевдонімом Фредерік Стендаль, — наш давній знайомий. І все ж кожна нова зустріч з його творами не тільки дає велику естетичну насолоду, а й викликає роздуми про призначення людини в суспільстві, про неосяжні можливості людської волі та інтелекту.

Думка про те, що романи Стендаля чимось ближчі до нас, ніж твори його сучасників — великих західноєвропейських реалістів XIX ст. — не раз зустрічається в критиці, а ще частіше виникає у читачів. Кращі твори видатного французького письменника виходять величезними тиражами у перекладах багатьма мовами світу.

Стендаль — учасник наполеонівських походів і руху італійських карбонаріїв, залюблений у мистецтво та філософію, заглиблений у спостереження бурхливих подій тодішнього міжнародного життя, виступив як видатний письменник, маючи вже понад 40 років. Здобувши за свої ранні твори та «Червоне і чорне» високу оцінку таких авторитетів, як Ґете, Байрон і Пушкін, він тривалий час лишався майже невідомим на своїй батьківщині. Його перший роман «Арманс» (1827) був зустрінутий мовчанкою. «Червоне і чорне» (1830) викликало злісні й глумливі відгуки тодішньої романтичної критики, зокрема Сент-Бева. Загалом питання про спільне й відмінне в естетиці родоначальників французького критичного реалізму мало вивчене буржуазною критикою. Досить вдалу характеристику Стендаля як художника слова, в якого «мистецтво мислити, мистецтво жити і мистецтво писати становить єдиний творчий процес», знаходимо в написаній 1942 p. талановитій книзі героя французького Опору Жана Прево, розстріляного за вироком фашистського суду. На думку Прево, Стендаль був одним з головних учасників переоцінки художніх критеріїв у французькому мистецтві початку XIX ст., але в боротьбі за утвердження реалістичного методу багато в чому дотримувався своєрідних стильових принципів. І саме поетика Стендаля, завдяки властивому їй аналітично-психологічному зображенню світу крізь призму сприйняття дійсності головними героями, новаторському тоді засобові внутрішнього монологу, сміливим порушенням традиційної форми оповідного ритму, переплетінню фабульних компонентів і т. ін., явно наближається до реалістичної романної техніки XX століття.

Було б неправильно розглядати творчість Стендаля поза історичною епохою й тогочасним літературним середовищем. Його естетика, як і естетика Бальзака, виросла з джерел філософського матеріалізму XVIII ст. Обидва поділяли думку, що література відбиває життя суспільства. Подібним було, зрештою, їхнє творче покликання — поетично відтворити цілу систему життя, хоч кожен підходив до цієї мети по-своєму. До того ж Стендалю належала особлива, незвична для тих часів художня концепція людини.

У передмові до першого видання «Утрачених ілюзій» (1837), порівнюючи свій труд з працею вченого, Бальзак зауважив, що коли письменник всебічно зображує суспільство в різних аспектах, на всіх етапах його розвитку, він повинен «виходити з принципу, що соціальний лад так пристосовує людей до своїх потреб і так їх калічить, що вони перестають бути схожими на самих себе... завжди діють у дусі часу, відповідно до свого місця в суспільстві».

Стендаль повністю дотримувався принципів матеріалістичного детермінізму і так само, як Бальзак, викривав згубний вплив фінансової й вельможної верхівки на моральний клімат суспільства. Він не належав до поширеного в реалістичній літературі першої половини XIX ст. типологічного чи, як іще його називали, «фізіологічного» напряму, в основі якого лежить створення чітко окреслених образів-типів, що становили б у своїй основі сукупність ознак, властивих певному суспільному прошаркові, професії, вікові, статі, темпераменту, що до певної міри обмежувало можливості й вагу психологічного аналізу. Безперечною заслугою Стендаля було те, що, піддаючи найприскіпливішому розглядові індивідуальний світ героя як представника певного соціального середовища, він водночас показував людину в її активній суспільній функції. Нове розуміння типовості сприяло тому, що творець образів Жульєна Сореля, Люсьєна Левена, Фабріціо дель Донго, Джіни Сансеверіни та ін. єдиний серед письменників-реалістів свого часу зумів послідовно відтворити характерне для післянаполеонівської пори поширення визвольних ідей у Європі.

Можна твердити, що Стендалеві герої не тільки здатні поставитися до дійсності критично, а й намагаються боротися з її пороками.

Серед інших, навіть найвидатніших, письменників свого часу Стендаль помітно вирізнявся глибоким філософським спрямуванням думок, широкою науковою й літературною ерудицією, безмежною допитливістю, власною стрункою концепцією історіографічних, суспільно-політичних та естетичних поглядів. Відомий дослідник Стендаля Б. Реїзов справедливо підкреслював, що ідейний шлях видатного французького романіста не був прямолінійним і до кінця лишався не позбавленим протиріч. Однак у цілому твори, щоденники й листи письменника, навіть численні нотатки, які він робив на берегах книжок і зошитів, свідчили про найпильнішу увагу Стендаля — письменника й мислителя — до сучасної йому дійсності, про те, що він гаряче сприймав кожну нову плідну ідею й так само запально боровся проти того, що здавалося йому помилковим, шкідливим для суспільного розвитку нації. Автор «Червоного і чорного» постійно перебував в опозиції до уряду та панівних класів. Його начебто нігілістична критика оточення була проявом мужнього, суворого гуманізму.

Витоки естетичної теорії та художньої прози Стендаля, яку передові французькі критики XX ст. називали «торжеством розуму, досягнутим за допомогою цілком нової техніки», слід шукати у багатому життєвому досвіді і світогляді письменника, який зумів підійти до оцінки історичних подій та людей свого часу з прогресивних соціально-політичних та морально-етичних позицій.

Син заможного нотаріуса з Гренобля Шерубена Бейля, майбутній письменник зневажав батька за надмірну жадобу до грошей, схиляння перед монархією й церквою. Пізніше, навіть у найскрутніші роки свого життя, він уникав звертатися до батька по допомогу. Замолоду захоплений ідеями Французької революції 1789— 1794 pp. і філософією французьких просвітителів, Анрі в сімнадцять років вступив до наполеонівської армії і пройшов з нею Італію, Австрію, Німеччину, не раз сміливо дивився в очі смерті. В період російського походу, будучи головним інтендантом армії, він являв собою рідкісний виняток серед розгнузданої наполеонівської вояччини, як людина повністю некорислива, і після війни лишився зовсім незабезпеченим. Однак військова служба стала для Бейля, який уже тоді обрав собі постійний літературний псевдонім Фредерік Стендаль, поштовхом до філософських роздумів, політичних узагальнень та гострого інтересу до проблем визвольного руху в Європі. Під час відступу з-під Москви Стендаль писав у листі до друзів: «...про те, що я бачив і пережив, письменник-домосід не здогадався б і за тисячу років». Він уже давно зрозумів деспотичний характер правління свого колишнього кумира генерала Бонапарта як «повторення монархічної нісенітниці», спробу «знищити соціальну свідомість французів».

А в листах і щоденниках того часу письменник зазначав, що «справжню велич і патріотизм» у Росії найчастіше можна знайти у бідній селянській хатині, що гніт російського царату «не здолав народ духовно».

Демократ і республіканець Стендаль після падіння Наполеона відмовився служити відновленій у Франції дворянській монархії Бурбонів (1814—1830) і виїхав до Італії. Живучи на невеличку військову пенсію та незначні літературні гонорари, він зблизився з національно-революційним рухом, був особисто знайомий з італійськими поетами-карбонаріями Уго Фосколо, Сільвіо Пелліко та з видатним англійським поетом-романтиком Байроном. Розгром карбонаризму й загроза шибениці змусили непокірливого літератора повернутися до ненависної йому Франції Карла X.

У Франції 20-х pp. колишній представник керівного складу «великої армії», тепер безробітний автор кількох книжок про Італію та її мистецтво, Стендаль підтримував дружні взаємини з блискучим памфлетистом часів Реставрації, захисником пригнобленого селянства Полем-Луї Кур’є. Кращим поетом нації він вважав переслідуваного судом народного пісняра Беранже. Стендаль з пильною увагою стежив за блискучими виступами визначного французького революціонера Огюста Бланкі на процесах заарештованих республіканців. Він схвально зустрів Липневу революцію 1830 p., але відразу по встановленні ненависної йому буржуазної монархії Луї-Філіппа вирішив знову залишити батьківщину. На цей раз потреба в засобах до існування змусила його домагатися в уряду посади французького консула в Італії. Стендаль мріяв про Рим. Та як людину небезпечну його направили у Трієст, а згодом у маленьке приморське місто Чівітавекк’ю, де він, оточений шпигунами, отримуючи жалюгідну платню, працював до 1842 p. Того року під час одної з поїздок до Парижа його спостигла смерть. Незважаючи на всі труднощі, матеріальні нестатки й моральне приниження, саме в Чівітавекк’ї Стендаль написав свої кращі твори: романи «Червоне і чорне» (1830), «Червоне і біле», або «Люсьєн Левен» (1834—1835), «Пармський монастир» (1839), «Італійські хроніки».

Та не слід уявляти собі Бейля-Стендаля меланхолійним героєм модної на початку століття романтичної літератури. Бальзак писав про нього: «Людина блискучого розуму й дивовижного уміння жити». Це «уміння» сам Стендаль називав «бейлізмом», тобто здатністю завжди зберігати бадьорість, силу духу, життєрадісність.

Роман «Червоне і чорне», що має підзаголовок «Хроніка XIX ст.», був написаний ще до Липневої революції і змальовував французьке суспільство епохи Реставрації. Заздалегідь обміркована сюжетна структура й соціально-історична концепція твору, духовний світ героя — все це вимагало від автора замкнути дію роману в межах уже завершеного історичного періоду.

Стендаль написав «Червоне і чорне», бувши людиною цілком зрілою, з усталеними переконаннями. А проте в цьому творі відчувається радість творчого першовідкриття. Можливо, це пояснюється тим, що роман про Жульєна Сореля — перше повноцінне завоювання письменника в цьому жанрі. «Арманс» (1827) — теж праця новаторська в галузі романної прози, твір інтелектуальний і опозиційний. Але йому бракує тієї художньої переконливості, яка надає соціальній критиці вагомості, а людським образам духовного життя, здатності хвилювати читача. В «Червоному і чорному» знаходимо нарешті бездоганно повне в думках та їхньому художньому втіленні творче кредо письменника. Тут уперше був вироблений той неповторний стиль — вогненні спалахи почуттів, бурхлива динаміка подій, вилиті в стриману, небагатослівну форму, — про який творець «Людської комедії» писав: «Полум’я, приховане в кремені».

Сюжет і образ головного героя «Червоного і чорного» взяті автором із живої дійсності. Паризька «Судова газета» опублікувала 1827 p. смертний вирок, винесений сину коваля Антуану Берте, що став учителем у домі провінційного дворянина і вчинив замах на життя своєї коханки — дружини господаря. Не задовольняючись судовими звітами преси, Стендаль докладно вивчив матеріали процесу Берте і майже повністю використав канву трагічної біографії молодого плебея для свого першого великого прозового твору.

У цих матеріалах можна було при бажанні знайти всі елементи, потрібні для написання ефектного сенсаційного роману: злочинне кохання, ревнощі, вбивство, гільйотина. Але Стендаль розробив цю тему в новому тоді для літератури Франції соціально-психологічному жанрі.

Письменник підійшов до створення «Червоного і чорного» озброєний великими знаннями в царині історичної науки. Сотні прочитаних книжок, починаючи від античних авторів і кінчаючи новаторськими працями французької школи істориків 1810—1820-х років, критично сприймалися Стендалем з тими поправками, які підказували йому останні вияви класової та політичної боротьби в країні.