Розділ «ПЕРЕДМОВА»

Звідси підкреслений історизм того творчого методу, прагнення до цілковитої життєвої правдивості не у фабульних деталях, а в зображенні соціальних стосунків і сутичок, шляхів формування психології та інтелекту героя в умовах чітко окресленого історичного періоду. Слова Дантона: «Правда, сувора правда», які є епіграфом до роману, наголошують на його викривальному значенні.

Стендалю властивий гострий і напружений інтерес до політичних проблем. Праці Міньє, Тьєра та ін. про Французьку революцію кінця XVIII століття зміцнювали його антифеодальні та антитиранічні настрої. А в оцінці сучасного йому етапу історії письменник-реаліст стояв, безперечно, на значно демократичніших позиціях, ніж історики ліберальної школи, що після Липневого перевороту перейшли на бік Луї-Філіппа, якого Стендаль називав «найбільшим шахраєм серед королів». Адже з погляду Тьєра і Гізо, що дістали тепер міністерські портфелі, буржуазія ставала провідною силою нації.

Варто сказати кілька слів і про естетичну теорію Стендаля, у якій він виявив себе як справжній новатор, що й у мистецтві керувався прогресивною філософською та громадською думкою. Йдучи за французькими матеріалістами-просвітителями, він вважав, що єдиним джерелом духовного життя людини є сприйняття матеріального світу за допомогою відчуттів, і висунув теорію про соціально-історичну зумовленість мистецтва, теорію, що відіграла дуже важливу роль в естетиці двадцятих років XIX століття.

«Я не можу уявити собі мистецтва поза соціальними умовами, в яких перебуває той чи інший народ. Вони і лише вони зумовлювали його силу і його слабкість, надавали йому значущості або перетворювали у вульгарність», — писав Стендаль.

Жанром, який найповніше відповідав завданням тогочасного французького мистецтва, Стендаль вважав соціально-психологічний роман, що здатний, на його думку, показати широку й правдиву картину дійсності з її соціальними контрастами і живою боротьбою людських пристрастей. Він вимагав лаконічної простоти викладу, наснаженої смислом виразності кожного слова. Стендаль, по суті, був першим теоретиком реалізму у французькій літературі минулого століття. Бальзак в «Етюді про Бейля» сформулював відмінність естетичної програми Стендаля від романтизму як пишномовної, споглядально-меланхолійної «літератури образів». «Існують, навпаки, душі активні, — писав він, — що люблять стрімкість, рух, лаконізм, зіткнення, дію, драму, уникають пустої патетики, мрійництва, прагнуть наслідків. Звідси зовсім інша система. Вона породила те, що я назвав би літературою ідей».

Надзвичайно важливою ланкою концепції нового мистецтва у Стендаля було розуміння характеру позитивного героя. Головні персонажі його романів живуть і діють у конкретному побутовому та історичному середовищі. Це талановиті і відважні молоді люди, нестримна сила почуттів штовхає їх на відчайдушні вчинки, створює у їхньому житті незвичайні ситуації, змушує порушувати нав’язані суспільством норми поведінки.

Перша з прикмет створених Стендалем характерів, їх життєва конкретність — наслідок художнього здійснення найважливішої тези письменника про те, що на формування психології й поведінки людини впливає матеріальне й соціально-історичне оточення, — стала пізніше наріжним каменем усієї естетики французького реалізму XIX ст. Друга — могутні пристрасті, дійова енергія, відважна боротьба за щастя — є виразом своєрідного, властивого Стендалю розуміння моралі.

Автор «Червоного і чорного» — палкий прихильник Гельвеція, французького філософа-матеріаліста, який писав, що кожна людина прагне щастя. Та щастя окремої особи залежить від загальносуспільного добробуту, отже, в умовах ідеальної держави в кожної людини неминуче поєднуються інтереси особисті й громадські.

Стендаль був глибоко переконаний у праві людей на щастя, на повне задоволення їхніх прагнень. Він вірив у духовне багатство людини, в красу її природних почуттів, в її неосяжні творчі можливості. Щастя, як розумів Стендаль, полягає в діяльному житті, в повному виявленні кращих якостей людської натури.

Письменник знав, що в сучасному йому світі неможливо здійснити мрії Гельвеція, бо буржуазне суспільство з його викінченим меркантилізмом, законами, які захищають експлуатацію людини людиною, обмежує розвиток особистості. Тому між особистістю та реакційним суспільством виникає конфлікт, внаслідок якого вона або буде знищена суспільством, або змушена буде вдатися до компромісу. Зображення такого конфлікту лежить, по суті, в основі кожного з творів письменника.

Прогресивний мислитель-матеріаліст, спадкоємець ідей якобінців XVIII століття, друг італійських карбонаріїв, Стендаль надавав теорії боротьби за щастя політичного значення. В бурхливому вияві пристрастей, у вирі людської енергії він хотів бачити ознаку громадського протесту проти реакційного суспільства, надію на майбутні переможні революції.

Матеріалістична естетика Стендаля вимагала насамперед реалістичної конкретизації обраного письменником складного конгломерату філософських, історичних, соціально-політичних, моральних, психологічних та культурних питань. Першим кроком до цієї конкретизації став вибір сюжету «Червоного і чорного», що «дублював» епізод, вихоплений з життя, — процес Антуана Берте.

Стендаль чудово розумів художню переконливість життєвих фактів. «Сувора правда» відтворена тут із науковим розумінням історичного процесу і водночас із такою «енергією художньої прози», що роман і сьогодні вражає читача об’єктивним і страшним показом соціальної несправедливості, ганебного «способу життя» панівних верств, наруги нікчемності над талантом.

У докладному описі місця подій, побуту, що становить етнографічне тло роману, у портретах персонажів немає й тіні гротеску, гіперболізації чи метафоричності. Точно окреслений час сюжетної дії (1826—1830). У романі можна знайти історичні екскурси, що мали характеризувати атмосферу післянаполеонівської Франції. У ньому, часом навіть під справжніми іменами, виведено низку історичних персонажів, використано чимало документальних фактів з практики боротьби тогочасних політичних партій тощо.

Роман Стендаля, навіть у персонажах другого плану, становить дуже виразну галерею соціальних типів, які допомагають письменникові підкреслити політичні та ідеологічні конфлікти епохи. Ця галерея відкривається особою пана де Реналя, одного з тих поміщиків, що спочатку соромилися посідати місця серед буржуа-фабрикантів, та скоро навчилися видобувати з цього якнайбільшу користь, і завершується постаттю вишуканого паризького вельможі маркіза де Ла-Моля, якого досвід минулої революції і побоювання революцій майбутніх навчили до певної міри визнавати розум і громадську активність плебея. І між цими двома полюсами суспільної еліти — безліч представників інших соціальних різновидів: вульгарних обивателів провінції, столичної «золотої молоді», тупоголових сановників, аморальних кар’єристів усіх мастей — від академіка до дрібного урядовця. На цьому тлі особливо вирізняється проблема єзуїтства і церкви, що, як відомо, була слугою й таємним радником уряду Реставрації.

Історизм «Червоного і чорного», створена письменником широка панорама епохи набирає особливої переконливості завдяки свідомо тенденційній позиції автора. Слід проте відзначити, що Стендаль не нав’язує своїх оцінок тим, хто триматиме в руках його книжку. Ніхто з персонажів, навіть його улюбленець Сорель, не стає «рупором» авторських ідей, хоч саме його сприйняття навколишнього світу і стає вирішальним для загальної концепції твору. Ці ідеї випромінює вся образна система роману, вони випливають із життєвих обставин сюжетного розвитку, з еволюції людських характерів. Злочинність і хисткість відновленої влади Бурбонів розуміє не тільки її послідовний ворог Жульєн Сорель. До розуміння цього доходить також суворий і чесний абат Пірар. Зневажає своє перелякане новим «якобінізмом» світське коло горда, романтично настроєна Матильда де Ла-Моль. Навіть наївна і лагідна пані де Реналь не може примиритися з брутальністю свого середовища, байдужого до всього, що не стосується наживи й чинів, нетерпимого до всякого невгодного йому судження.

Проблемний центр твору Стендаля зосереджений навколо долі сина теслі, тендітного на вигляд юнака, чиї очі палали розумом і волею, вогнем благородних пристрастей, а інколи вражали силою презирства або нещадної ненависті. Як уже згадувалося, тогочасна критика вороже сприйняла «Червоне і чорне». Закидали те, що Бейль, колишній наполеонівський офіцер і карбонарій, чужак на батьківщині, карикатурно змалював панівні класи суспільства. Та найбільше дісталося головному героєві. «Король» тодішньої журналістики Жуль Жанен наполягав на тому, що Сорель — постать украй ексцентрична, наскрізь фальшива, позбавлена будь-яких ознак, юнацького темпераменту.

Читача часом вражають суперечності між високими політичними ідеями Жульєна, його інтелектом і водночас властивою йому холодною розважливістю, здавалося б, безсоромним кар’єризмом. Однак матеріалістичний принцип історичного підходу до явищ мистецтва допомагає нам правильно зрозуміти як характер тлумачення образу Сореля в романі, так і спосіб мислення Стендаля. Письменник добре уявляв собі високі духовні якості людини-революціонера. Адже ще 1829 p. з-під його пера вийшла чудова повість «Ваніна Ваніні», герой якої, юний карбонарій П’єтро Міссіріллі віддано служить справі визволення батьківщини. Та для автора «Червоного і чорного», як і для Бальзака, справжні революціонери, котрі могли б віддати життя заради щастя народу, — це люди майбутнього, ще поодинокі борці темної епохи Реставрації.

Можливо, саме тому письменник-реаліст у своїх пошуках найбільш типових явищ сучасності звертається до близької йому самому постаті інтелігента — вихідця з низів, який вступає в «інтелектуальний» конфлікт з реакційним суспільством.

На той час це було питання гостре і злободенне. Ще у XVIII столітті французький третій стан висунув із свого середовища геніальних мислителів і літераторів. Перша половина XIX століття ознаменувалася приходом у літературу нового загону вихідців з робітників і селян. Почалася справжня класова війна в сферах культури. Ежен Пуату, Менш де Луань, Шарль Мазад та інші реакційні критики називали народні таланти «жахливою армією асоціальних умів», що підривають авторитет держави, «штучно розпалюють ворожнечу між бідними й багатими». За боротьбою ідей виразно маячіла тінь Липневих барикад та очікування нових заграв революції. I хоч би які складні й часом хибні були життєві стежки молодого Жульєна Сореля, остання промова на суді свідчить про його безкомпромісність у захисті права народу на гідне місце в суспільстві і його культурі.