Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

25 портретів на тлі епохи

Книга, яка примушує мислити

Жорна XX століття перемелювали цілі народи, без жодних сентиментів тасували мільйони людей. Падали імперії, одні держави зникали, другі — з’являлися на карті світу, треті — відроджувалися. Час великого збурення привів до краху колоніальної системи, хоча досі залишаються нації, яким не вдалося втілити свої природні прагнення у повноправну державу, а ті, яким вдалося це зробити, не можуть позбутися постколоніального статусу.

Історія однієї з найкривавіших за своїми масштабами епох людства у всіх її проявах стала набутком вічності. Як ті чи інші події відбилися на долях конкретних народів і держав? Як тим чи іншим національним лідерам вдавалося переламити хід історії, що складався не на користь їхніх держав і націй? Ідея Олекси Підлуцького, автора книжки, яку ви тримаєте в руках, полягала в тому, щоб крізь призму життя й діяльності таких видатних постатей подивитися на історії їхніх країн у XX столітті.

Цей том — плід десятирічної праці знаного журналіста й дослідника. Коли він писав свою першу розвідку для газети «Дзеркало тижня» у 2001 році, то навряд чи думав тоді, що за якихось кілька років це виллється в цікаву науково-популярну книжку, тим більше не в одну. Перші «Постаті XX століття» містили сім портретів, а нинішнє видання, вже четверте, нараховує 25 розповідей про політичних лідерів XX століття — Масарика, Пілсудського, Маннергейма, Бенеша, Франко, Броза Тіто, Ґанді, Бен-Ґуріона, Аденауера, Цзяна Цзінґо, Ергарда, Кекконена, Кадара, Косигіна, Лі Куана Ю, Дубчека, Брандта, Піночета, Тетчер, Дена Сяопіна, Картера, Івана Павла Великого, Рейґана, Гавела та Валенсу.

Читаючи захоплюючі і, разом із тим, глибокі розповіді про згаданих державних діячів, зайвий раз переконуєшся, що малювати політика, а тим більше лідера загальнонаціонального масштабу, на долю якого випадає величезний тягар відповідальності перед «і мертвими, і живими і ненарожденними», в контрастній системі координат «чорне-біле» неприпустимо.

Візьмімо Юзефа Пілсудського. Перелік лише самих його офіційних і неофіційних титулів вражає: Маршал Польщі і Начальник Польської держави, Комендант, Бригадир, гетьман, Вождь та Батько народу, «останній польський шляхтич». Цікаво, що ця яскрава особистість, яка відродила Польщу після 123 років небуття, не поляк. Ю. Пілсудський був за походженням литвином з-під нинішнього Вільнюса. «Литвин, — пише Підлуцький, — це не зовсім литовець у нинішньому розумінні слова. Це — шляхтич литовського або білоруського походження з Великого князівства Литовського, спершу самостійного, а потім об’єднаного з Королівством Польським в єдину Річ Посполиту».

До речі, герої інших розділів книжки «Постаті XX століття» — Томаш-Ґарріґ Масарик і Карл Маннергейм — також не належали, як тепер кажуть, до титульної нації ними відроджених або врятованих держав. Але про це — далі.

Ю. Пілсудський народився через чотири роки після краху великих надій — поразки Січневого польсько-литовського повстання 1863 року. Поступово переможене суспільство, вкупі з «провідною верствою», поринало в безодню розпачу. Багато хто вважав тоді, що невдача 1863 року перекреслила можливість Польщі звільнитися з-під московського панування. Зневіра і колаборанство з колоніальною адміністрацією розповзалися польськими просторами, як ракові пухлини. Нащадки шляхтичів ставали ніби дволикими Янусами — лояльними до імперії Романових на службі й опозиціонерами «на кухні».

Батьки Ю. Пілсудського залишалися в опозиції до влади, а тим часом їхнього сина русифікувала школа. Та не тільки це. «Головною метою виховання, — пише О. Підлуцький, — було переконати дітей у другосортності польської мови та культури, довести їм, що життєвий успіх можна осягнути лише на «общєрусскіх» шляхах». Саме зі стін школи Ю. Пілсудський виніс ненависть не лише до царату, а й до Росії як такої і до російської мови та культури. Саме там він вирішив присвятити своє життя руйнуванню Російської імперії.

Для українців, звичайно, вельми цікаві ті сторони діяльності Ю. Пілсудського, які безпосередньо пов’язані з українським фактором. А те, що він був надзвичайно важливим для обох сторін, свідчить не лише моментами кривава історія взаємин часів українсько-польської війни чи «пацифікації», а й висловлювання Ю. Пілсудського. Ще за 70 років до іншого великого політика польського походження Збіґнєва Бжезинського він стверджував, що Росія перестане бути імперією і не нестиме загрози багатьом країнам тільки тоді, коли «з-під її влади буде вирвано Україну». Автор наводить також проникливі слова, сказані Ю. Пілсудським за місяць до смерті: «Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну».

Звичайно, хотілось би, щоб автор ширше висвітлив тему «пацифікації» українців. Це — болюче для українців і не вельми відоме широкому загалові питання. Згадаю тут розповідь мого батька, який не з книжок знав, що таке «пацифікація». Його рідне село Белелуя неподалік Снятина (це Івано-Франківська область) розташоване серед пагорбів. Одного мирного дня 1930 року з кількох боків на село наскочила польська кіннота. Того, хто траплявся дорогою і не встиг утекти, жорстоко побили. У центрі села була хата-читальня. Польська жандармерія винесла всі книжки, які були там, і підпалила їх. І такі рейди «умиротворення» були постійним явищем у тодішній Західній Україні.

Не менше зацікавлення в українців викликають життя і діяльність Т.-Ґ. Масарика, майбутнього президента Чехословаччини, який обійняв цю посаду, будучи вже відомим ученим. Він заклав міцний фундамент нового суспільства. Мабуть, невипадково через десятиліття, після Оксамитової революції, посаду президента, тепер уже Чехії, обійняв інший інтелектуал, драматург Вацлав Гавел.

Відомо, що до складу міжвоєнної Чехословаччини входило Закарпаття, яке мало тоді назву Підкарпатської Русі. Якщо зіставити слова та дії стосовно України двох лідерів сусідніх з нею націй Ю. Пілсудського і Т.-Ґ. Масарика, то не можна не помітити парадоксу. На відміну від Ю. Пілсудського, ставлення Т.-Ґ. Масарика до незалежності України було негативним, бо це могло би послабити Росію. Остання ж, на його думку, була головною протидією німецькій експансії на Схід, а отже, здобуття Україною незалежності було би невигідним Празі. У той же час Підкарпатська Русь мала політичну автономію, хай і обмежену в дійсності, але підтверджену Т.-Ґ. Масариком. Якщо Варшава проводила «пацифікації», то Прага вкладала чималі кошти у розвиток Закарпаття, в тому числі й у будівництво доріг. Саме ця автономія дозволила в 1938 році місцевим українцям зробити наступний крок і проголосити в Хусті створення Карпатської України.

До речі, будучи за походженням словаком, пізніше він «усвідомив» себе чехом, а словаків вважав тільки гілкою чеської нації. Попри це, саме Т.-Ґ. Масарик запровадив термін «чехословаки» — щось на кшталт нової спільноти людей — радянського народу.

Т.-Ґ. Масарик створив прецедент в історії світової дипломатії. Він домігся від Франції і Великобританії визнання ще до закінчення Першої світової війни Чехословацької національної ради як тимчасового уряду неіснуючої Чехословацької держави. Діяльність Т.-Ґ. Масарика може бути прикладом для багатьох національних лідерів, у тому числі і для нинішніх керівників України. Як пише О. Підлуцький, він першим поставив перед світовою науковою і політичною громадськістю «чеське питання» — як можливість і необхідність створення чеської держави.

Читаючи розділ, присвячений фінському маршалові К. Маннергейму («Маршал, який переміг Сталіна»), мимоволі проводиш іншу паралель — із гетьманом Павлом Скоропадським. Прародичі К. Маннергейма, аристократи, прибули у Швецію з Нідерландів у XVII столітті. Хоча в нього не було фінської крові і до кінця життя він розмовляв фінською з акцентом, цей чоловік у 50 років вирішив кардинально змінити своє життя і відмовитися від дальшої кар’єри в російській армії. В 1917 році він покинув Одесу і поїхав захищати нову Фінляндію. Пізніше йому вдасться те, що мало хто спромігся зробити. Він успішно впродовж кількох місяців протистояв регулярній Червоній армії та військам НКВС у 1939—1940 роках. І не в останню чергу це вдалося завдяки будівництву фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, які одержали назву «лінії Маннергейма».

Вельми символічною є паралель, що її наводить автор: «Раднарком РРФСР визнав повну державну незалежність України і Фінляндії в один і той самий день — 31 грудня 1917 року… Обом молодим державам довелося вести криваві війни за незалежність. «Маленька» різниця полягає лише в тому, що Фінляндія ту війну таки виграла, а Україна програла».

До речі, О. Підлуцький влучно, як на мене, послуговується історичними паралелями. Це такий собі метод «примусу до мислення». Причому такі паралелі він знаходить і на азійському континенті, адже успіхи вихідців із цієї частини світу не менш цікаві й показові, ніж діяльність європейців чи американців.