Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Наприклад, у матеріалі про мало відомого пересічному читачеві Лі Куана Ю автор порівняв його з багатолітнім кубинським лідером: «Лі Куан Ю став прем’єр-міністром Сінгапуру, на той час «самоврядної» колонії Британської імперії, далекого вже 1959 року — кілька місяців по тому, як до влади в іншому кінці Землі прийшов молодший від нього на два роки Фідель Кастро. Тоді чи не весь світ із захватом стежив за «полум’яним команданте», який присягався за кілька років побудувати на Кубі земний рай, і ніхто не звертав уваги на скромного Лі, який просто обіцяв, що докладе всіх зусиль, аби «Сінгапур вижив». Сьогодні переважна більшість кубинців живе у злиднях, отримуючи за картками рис та олію, сорочки та шкарпетки, а Сінгапур перетворився на одну з найрозвинутіших країн світу».

Хто ж такий Лі Куан Ю? Даючи йому ім’я, яке приблизно перекладається як «яскраве світло», його дід не помилився. Лі Куан Ю 31 рік був прем’єр-міністром держави, яку, за його ж твердженням, викинули в незалежність проти її волі. Здобувши прекрасну освіту у Британії як правник та економіст, ставши успішним адвокатом на батьківщині, Лі Куан Ю прийшов у політику. Цьому не в останню чергу посприяла японська окупація острова в 1942—1945 роках. У 1959 році, коли він прийшов до влади, валовий внутрішній продукт Сінгапуру в перерахунку на одного мешканця становив за паритетною купівельною спроможністю 400 доларів, а в 2010 році — 55,8 тис. доларів, тобто майже в 140 разів більше. До речі, у Великій Британії, колишній метрополії Сінгапуру, цей показник 2010 року складав 36,4 тисячі доларів. Тому не дивно, що сьогодні Сінгапур — третій фінансовий центр світу після Нью-Йорка та Лондона, його порт — четвертий у світі за обсягом вантажоперевезень, а прем’єр-міністр одержує найвищу з усіх президентів і прем’єрів світу зарплату — 50 тисяч доларів. І це при тому, що територія острівної держави в 1,3 раза менша за площу Києва, а населення складає всього 5,1 млн осіб.

Хоча в 1990 році Лі Куан Ю пішов у відставку, він досі безпосередньо впливає на стратегію розвитку країни через спеціально створену для нього посаду, якої ніде більше немає, міністра-наставника. Його авторитет у Сінгапурі незаперечний. Йому, фактично, вдалося створити нову спільноту — сінгапурську, 79 % якої складають етнічні китайці. Саме він заснував партію, в назві якої — такі слова: право-соціалістична, націоналістична та демократична. Саме він запровадив високі штрафи (до 600 доларів) за кинуті недопалки і заборонив жувальну гумку. За її наявність штраф може скласти 1000 доларів. Без довіри — а це, за твердженням самого Лі Куана Ю у написаній ним книжці про Сінгапур, є ключовим словом у досягненні успіху країни — цього не вдалося б реалізувати. А запитаймо себе, чи є довіра українців до нинішньої влади, до президента Януковича? Відповідь очевидна. А це означає, що Віктор Федорович має небагато шансів стати одним із героїв нових портретів О. Підлуцького.

Звичайно, хотілось би бачити на сторінках видання розповіді і про українських національних лідерів. І тут можна подискутувати, чи увінчався успіхом проект «Незалежна Україна».

Можливо, дещо випадає із загальної концепції книжки вибір О. Косигіна — адже й тієї країни, яку він «розбудовував», уже не існує, і не створено нової спільноти людей — «радянського народу», хіба що якусь «відрижку» у вигляді «совка». У нас, українців, свої порахунки з Радянським Союзом та його «генеральними коліщатами», зокрема й О. Косигіним, за якого відбулися всі головні хвилі арештів української інтелігенції в 1960—1970-х роках.

Обсяг передмови не дозволяє зупинитися на всіх постатях, які не менш цікаві, ніж ті, про кого тут згадано. Але хочеться підкреслити легкість стилю, за якою вгадується не лише талант Підлуцького-оповідача, а й опрацювання колосальної кількості матеріалів. Уже сьогодні це видання може слугувати навчальним посібником для студентів.

Тарас Марусик

Томаш-Ґарріґ Масарик:

«Нова людина» у «новій Європі»

Людина мусить повірити в себе, і тоді вона може все. Я вірю у свою зірку!

Томаш-Ґарріґ Масарик

Якось наприкінці 20-х років минулого століття Бернард Шоу давав велике інтерв’ю «Таймсу». Зайшла мова про улюблену ідею Шоу — Сполучені Штати Європи. «Але ж це утопія, — заперечив журналіст. — Хоча б тому, що неможливо знайти людину, яка могла б стати президентом таких Штатів. Вона мусить мати надзвичайну широту поглядів і бути здатною входити в найменші дрібниці, мати вдалий досвід реального державного управління і разом з тим бути високоморальною особистістю, бути знаною в усій Європі і водночас не викликати заперечень ані в англійців, ані в румунів, ані у французів, ані у шведів. Такої людини просто немає і не може бути». — «Як немає? — щиро здивувався Шоу. — А Масарик?»

Томаш Масарик народився 7 березня 1850 року в селі Годонін на крайньому південному сході Моравії, коло самого кордону із Словаччиною, що була тоді частиною Угорщини. Хоча його рідна околиця належала до однієї із земель «корони святого Вацлава», тобто чеських, населяли її переважно словаки, вона так і звалася — Моравська Словаччина. Сам Масарик через багато років писав: «Думаю, що я — чистокровний словак, як за батьковою лінією, так і за материною, без жодної домішки німецької чи угорської. Втім, я не цілком упевнений у цьому, — додав він із скептицизмом справжнього вченого. — Адже селяни не вивчають своїх родоводів». Хоча Йозефа Масарика не можна було назвати навіть селянином — він не мав ані власної землі, ані хати. Замолоду наймитував у багатих господарів, а на час народження свого старшого — Томаша — був кучером у цісарському маєтку в Годоніні. Там, у «службовій квартирі» кучера — маленькій сільській хаті (до того ж чужій) і народився майбутній «визволитель Чехословаччини». Батько Масарика ніколи не ходив до школи і ледве вмів читати. Але мав гордий і незалежний характер, не боявся заперечувати панам управителям. Може, через це його постійно переводили з одного маєтку до іншого. Вже через три роки після народження Томаша родина переїхала до Мутєніц, тоді знову до Годоніна, тоді до Чейковіц, потім до Чейча. Але всі ті села лежали в тій самій Моравській Словаччині, за кілька чи кільканадцять кілометрів одне від одного.

«Батько був здібний, але простий чоловік, голова в домі була матуся», — згадував Масарик. Тереза Масарикова (в дівоцтві Кропачкова) побачила замолоду досить світу і побувала в найдобірнішому товаристві — кілька років була куховаркою в Годоніні, покоївкою у Відні. Її рідне село Густопеча було цілком онімечене, отож говорила і читала вона виключно німецькою. Лише у глибокій старості, коли всі її сини (а Масарик мав двох молодших братів) стали видатними діячами чеського національного руху, вона при зустрічах почала відповідати їм поганою словацькою мовою. Але читати чеською чи словацькою так ніколи й не навчилася і до самої смерті користувалася своїм німецьким молитовником, який Масарик пам’ятав ще з раннього дитинства — як першу книжку, побачену у своєму житті. За часів дитинства майбутнього безкомпромісного борця з пангерманізмом у домі безроздільно панувала німецька мова — тільки нею розмовляла мати, нею ж намагався відповідати їй батько, який, утім, постійно збивався на словацьку. Німецькою змалечку розмовляв удома й Томаш, а словацькою — лише з хлопцями на вулиці. «Такий собі сільський хлопець дев’яти років має купу роботи, — згадував через 75 років президент республіки, повільно оклигуючи після важкого інсульту. — Тільки порахуйте: мусить уміти свистіти губами, крізь зуби, запхавши до рота один палець, два пальці, в кулак; потім на два способи лускати пальцями. Мусить уміти стояти на голові, ходити на руках, крутитися колесом та добре втікати, це головне… Далі мусить уміти стріляти з лука, з рогатки, добре влучати каменем, їздити верхи, вміти вилізти на кожне дерево, ловити рибу, плавати, розкладати багаття в лісі, кататися на ковзанах та санчатах, ходити на ходулях. Розуміється, перед тим усім селянський хлопець мусить допомагати матері в хатньому господарстві і батькові в полі».

Втім, уже в шість з половиною років Томаш пішов до початкової сільської школи в Годоніні, де виявив великі здібності до навчання. Вчитель порадив батькам віддати хлопця до середньої школи, з тим щоб потім він міг скінчити учительську семінарію. 1861 року батьки з дозволу «панства» послали Томаша до німецької реальної школи в Густопечі, яку він скінчив 1863 року. Батьки тоді знову жили в Годоніні, і Масарик повернувся до них — ходив до місцевої школи, допомагав учителеві вчити малечу, сам учився музики, багато читав і думав над прочитаним. Проте до вчительської семінарії можна було вступити лише маючи 16 років, а Томашеві було 14. Чекати було задовго, і мати відвезла сина до Відня, де влаштувала його учнем до слюсаря.

Розвинутому не по роках та дуже серйозному хлопцеві було не до смаку виконувати учнівські обов’язки — допомагати жінці майстра в хатньому господарстві, роздувати міхи або механічно відливати підковки. Одначе все це Томаш терпляче зносив, а вночі, коли його товариші спали, перечитував свої улюблені книжки, привезені з дому. «Мабуть, я ще довше б це витримав, — згадував Масарик, — але один співучень украв і продав мої книжки. І мені стало так сумно, що я втік додому, до Чейча. Особливо тяжко мені було без атласу, яким я щовечора «мандрував» цілим світом».

Батьки не втратили надії прилаштувати свого сина до ремесла — віддали його в науку до сільського коваля. Майбутній президент був ковальчуком близько року. Але навіть через 35 років, коли зустрічався в Ясній Поляні з Львом Толстим, російський письменник увесь час поглядав на Масарикові руки, а тоді спитав, чи не був він колись робітником, ковалем?

Село Чейч було мішане — чесько-словацьке. І парубки та підлітки двох «братніх» народів постійно билися між собою, «куток на куток». Томаш уважав за свій обов’язок брати участь у цих бійках на боці словаків: «Коли мені було 15 років, я постійно носив із собою кривий словацький ніж, — згадує він. — І то добре, що нікого не зарізав».

Вирішальну роль у житті Масарика відіграв тоді сільський священик Франц Сатора. Попри тридцятирічну різницю у віці, він заприятелював із хлопцем, давав йому читати книжки, навчав його латини і зрештою переконав Масарикових батьків, що Томаш мусить учитися далі. За допомогою Сатори Масарик екстерном склав іспити за перший клас гімназії і 1865 року, п’ятнадцятирічним пішов до другого класу німецької гімназії у місті Брно.

У гімназії Масарик учився на «відмінно» і був звільнений від плати за навчання. Але батьки не присилали йому ані шеляга, тому з першого ж місяця перебування у Брно він змушений був заробляти собі на квартиру та харчування. І він давав приватні уроки панським дітям, зокрема сину брненського поліцмейстера Антона Ле Моньє. Поліцмейстер визнав вплив юного репетитора (тільки на чотири роки старшого за вихованця) на свого ледачого і розбещеного сина настільки благотворним, що запросив гімназиста-третьокласника на посаду домашнього вчителя у свою родину. Без відриву від навчання. Відтак уже через два роки у Брно Томаш утримував не лише себе, а й молодшого брата, якого він теж «витягнув» до гімназії з села.