Розділ «Роман Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем»: Польська і українська перспектива»

Польська і українська перспектива

Пристрасті навколо історичного роману Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», які декілька десятків років після його появи вирували в колах польських критиків, літературознавців, істориків, відродилися вже в наш час завдяки майстерній кінопостановці Єжи Гофмана, яка не тільки оголила проблеми літературного оригіналу, але й стала лакмусовим папірцем сучасного стану польсько-українських стосунків. Дискусія стосувалася більше української сторони, оскільки у Польщі оцінки роману Сенкевича, хоч і сильно поляризовані, усталені ще, по суті, з часів Міжвоєнного Двадцятиліття. «Знаменно, що саме польсько-українські стосунки в подачі Сенкевича стали об’єктом найзапекліших суперечок, хоча у його Трилогії описано також і боротьбу поляків зі шведами, росіянами, татарами тощо. Причина тут вочевидь у тому, що повстання Хмельницького, за влучним висловом Михайла Грушевського, мало для українців те саме значення, що Реформація для німців чи Французька революція для всієї Європи; воно стало наріжним каменем ідентичності українців – від гетьманових панегіристів XVII ст. до письменників та істориків століття нинішнього. Заповзявшися спроектувати польську національну міфологію на той історичний період, Сенкевич неминуче мусив вступити в непримиренний конфлікт із національною міфологією українців».[1]

Для тих читачів, чия рецепція твору підготовлена фільмом, текст буде свого роду відкриттям, бо режисер дещо «підправив» Сенкевича, впровадивши до фільму засади новочасної «політичної коректності». Зокрема, така спроба переосмислення Гофманом стереотипів польської візії історії України відбилася на трактуванні образу Хмельницького. Якщо в новітній українській історіографії ця постать оцінюється далеко не однозначно, в українській народній міфології давно й незалежно від оцінок істориків побутує глибоко вкорінений культ Богдана, то у Сенкевича – це зрадник, діями якого рухала особиста помста. А представлений Б. Ступкою «Хмельницький – це радше державний муж, ніж зрадник, народний вождь, ніж заюшений жадобою помсти шляхтич».[2]

Текст роману «Вогнем і мечем» досі був недоступний українському читачеві. Інші твори Сенкевича перекладалися і друкувалися більш охоче. Найбільшу увагу українських перекладачів та видавців привернули його оповідання на захист знедолених людей із народу: «Янко-музикант», «Ескізи вугіллям», «Бартек переможець»; про нелегку емігрантську долю («По хліб», «Ліхтарник»); про безпритульних дітей у США («Орсо») та новела-парабола «Сахем», де на прикладі індіанців показано гірке майбуття народу, позбавленого рідної мови та історичної пам’яті. Саме ці твори з’явилися невдовзі після їхнього виходу в Польщі в українських перекладах Осипа Маковея, Василя Лукича, Антона Крушельницького, Василя Щурата в періодичних виданнях Західної України. Генрік Сенкевич написав їх перед романом «Вогнем і мечем». Ці та ще низка інших творів стали результатом «великої пригоди» молодого літератора – перебування в Америці, європейських подорожей і врешті періоду після повернення на батьківщину, коли він часто виїжджав на альпійські курорти. Українські переклади Сенкевича робилися, як правило, тільки тих оповідань та повістей, які не виходили за рамки усталеного народницького дискурсу. Перекладачі просто не помічали творів, які б вони не могли асимілювати у свою традицію. Як добрий учитель, інтелігенція знала, що цнотливому народові не годиться чути і знати. Іншими словами, її увага була вибірковою, а рецепція тенденційною. Проте роман «Вогнем і мечем» із надто українською тематикою неможливо було обійти увагою, і він став об’єктом гострого осуду. Найповніше і найґрунтовніше українську позицію висловив свого часу Володимир Антонович, її, до речі, підтримує й частина сучасних українських істориків.

Критична розвідка В. Антоновича, вміщена в часописі «Киевская старина» за 1885 рік (№ 12), називалася «Польско-русские отношения XVII в. в современной польской призме (По поводу повести Г. Сенкевича «Огнем и мечом»).[3] Тут варто пригадати, що Антонович своїм життям, громадянською позицією, науковою, просвітницькою, педагогічною діяльністю служив вихованню національної самосвідомості українців. Він вважав, що поляки в Україні мають дві можливості: полюбити народ, серед якого живуть, пройнятися його інтересами, повернутися до народності, покинутої їхніми предками, і працею на користь цього народу виправити те лихо, якого наробили пращури, або, якщо їм забракне сил, переселитися в Польщу, у землю, заселену польським народом, – інакше вони ніколи не позбудуться закиду, що вони колоністи, які живуть із праці чужих рук.[4] Українська історія в його очах – це історія народних мас, покинутих своїми провідними верствами і змушених жити у формах, чужих його поглядам і поняттям про релігійні, політичні й соціальні відносини, у виявах, які несла в Україну аристократична Польща. Звідси постійна народна реакція у вигляді козацьких повстань і гайдамацьких рухів, звідси вікова кривава боротьба, котра скінчилася для українських мас остаточним їхнім поневоленням уже в межах Росії після занепаду Речі Посполитої.[5] Саме тому таке обурення викликала в Антоновича позиція польського письменника. Варто представити тут коротко головні тези розвідки українського історика про роман «Вогнем і мечем»:

–  Г. Сенкевич несправедливо звеличує державний лад Речі Посполитої XVII ст., який ґрунтувався на абсолютному підкоренні всього народу привілейованому класові, а також виправдовує жорстокість у придушенні будь-якого спротиву цьому ладові.

–  Абсолютно хибно автор роману представив Польщу XVII ст. символом цивілізації, а Русь – представником дикунства. Він безпідставно приписує першій цивілізаторську місію на українських землях, адже саме шляхта, яка наклала руку на всю земельну власність, принесла релігійне та національне поневолення, а з ним і зародок безладу й викликала міжусобні війни. Шляхта закріпачила народ, частина якого була змушена втікати від цього класу поневолювачів і переселитися на Слобідську Україну, де за відсутності шляхти одразу встановилися правильні форми суспільного життя.

–  Антоновича особливо обурює упередженість письменника до козаків та селянства. Зображення їхнього дикунства «іноді навіть виходить за межі літературної пристойності». Письменник марно витрачає свою багату фантазію на зображення їхньої жорстокості, схильності до грабунків і розбою, пияцтва.

– Загальновідомими історичними фактами Антонович доводить, що фальшем є заперечення релігійних мотивів козацьких повстань.

– Представлення соціальної структури населення південно-східних окраїн Речі Посполитої в романі схоже на «записки якогось легковажного мандрівника по Австралії чи центральній Африці». Етнографічні групи українського народу змальовані з повним ігноруванням історичної правдоподібності. Антонович вказує на цілу низку лінгвістичних, фольклористичних, історичних та географічних помилок. Надаючи деяким сценам місцевого колориту, автор не завдавав собі клопоту з’ясовувати подробиці, а на власний розсуд спотворював чи вигадував імена осіб, назви місцевостей тощо. В устах Сенкевичевих героїв українська мова є насправді лише «загальнослов’янською тарабарщиною».

– Високий розвиток військової майстерності, з такою любов’ю описаний Сенкевичем, не є ознакою ані високої культури, ані розвиненої громадянської позиції, тим більше, що військова сила була спрямована на досягнення несправедливої мети – позбавити південноруський люд його народності, релігії, особистої свободи та статків. А хоробрість козаків Хмельницького, хай і приписана впливові горілки та дикості, спрямовувалася на захист духовного і матеріального благополуччя цього народу.

–  Польська сторона конфлікту, як випливає із самого роману, так само застосовувала жорстокість у придушенні повстання, і несправедливо з боку автора ставити цей фактор у провину одній стороні і в заслугу іншій. Це ж саме стосується і пияцтва. Звідси Антонович робить висновок про глибоку віру автора у вроджену цноту одних і вроджену злість інших.

–  На образі Хмельницького автор зосередив усю ненависть, яка накипіла в серцях шляхтичів XVII ст., що, на думку Антоновича, свідчить про те, що ані сам автор, ані його захоплені читачі «ні на волосину не просунулися на шляху європейського прогресу протягом двох з половиною століть і досі приносять жертви релігійним, становим та національним кумирам, які стояли на вівтарі Речі Посполитої в XVII ст.». Єдиним мотивом, який керує вчинками Хмельницького в романі, є почуття особистої помсти, він переслідує виключно егоїстичні цілі, проте, як слушно зауважує Антонович, тільки загальне гноблення і насилля можуть викликати спільну реакцію, а особиста помста не в змозі підняти народні маси.

Висновки Антоновича були нищівними у своїй викривальності. Коли б письменник був менш суб’єктивним, то, можливо, поза межами шляхетської моралі XVII століття він помітив би устремління та ідеали дещо більш широкі й гуманні. Сенкевич та його захоплені читачі продовжують обертатися в тісному колі поглядів, в якому їх зачарували єзуїти, підходять до старого питання зі старими упередженими судженнями. Вони залишаються на тому низькому щаблі розвитку патріотичного почуття, на якому люди вважають, що все своє обов’язково добре тільки тому, що воно своє. Безжальним вироком авторській концепції історії, яка мала «укріплювати серця» поляків у тяжкі часи бездержавності, прозвучали слова з уст представника іншого народу, права якого на вільний національний розвиток так само брутально утискалися і який так однобоко був представлений Сенкевичем. «Щодо південноруського народу п. Сенкевич намагається викликати у своїх земляків презирство, мотивоване уявною дикістю цього народу і непридатністю його до культури: він розпалює почуття нехороші і несправедливі – міжнародну ненависть і народну гордість…» Як бачимо, у грудях Антоновича, польського шляхтича, який свідомо обрав першу із тих двох можливостей, які, на його думку, мали поляки в Україні, палала глибока образа на письменника за цей «злий пасквіль».

Щодо інших проявів рецепції роману «Вогнем і мечем» в Україні, то ніхто із дослідників не спинявся на ньому більш детально. У спеціальній літературі можна зустріти лише побіжні згадки про «відступництво від реалізму» (І. Франко), «зоологічний націоналізм» (Г. Вервес) автора та про відсутність намагань справедливо оцінити Україну та її народ (Г. Грабович). Тому спробуємо з’ясувати, які елементи художнього змісту зробили цей роман в очах поляків школою патріотизму, а для українців – «злим пасквілем». Для цього варто нагадати найважливіші факти життя і творчості Генрика Сенкевича.

Народився майбутній письменник у Волі Окшейській на Підліссі 5 травня 1846 року в родині зубожілого шляхтича Юзефа Сенкевича, однак його мати Стефанія, у дівоцтві Цєцішовська, походила із заможної шляхетської сім’ї. У 1858 році Генрік розпочав навчання в реальній гімназії у Варшаві, яка розташовувалася тоді в Палаці Казімєжа (нині це головний корпус Варшавського університету), особливими успіхами в навчанні не відзначився й атестат зрілості отримав лише в 1866 році. Того ж таки року Сенкевич записався на медичний факультет варшавської Головної Школи, тобто польського університету, який існував у 1862–1869 роках. Проте мрії батьків зробити із сина лікаря не здійснилися, бо вже наступного року, йдучи за покликом серця і всупереч бажанню батьків, Сенкевич перейшов на історико-філологічний факультет.

Літературний дебют (поки що поетичний) був невдалим – у 1867 році «Тиґоднік Ілюстровани» відхилив його «Ідилію молодості», але успіх прийшов до Сенкевича несподівано в царині журналістики: вже в 1869 році майбутній нобелівський лауреат здобуде собі славу одного з найпопулярніших фейлетоністів Варшави, виступаючи на шпальтах «Пшеґльонду Тиґодньового» та «Тиґодніка Ілюстрованого» під псевдонімом «Літвос». Проте амбіції молодого Сенкевича не обмежувались журналістикою: одночасно він розпочинає працювати над своїм першим романом «Намарне» (1871), який взявся друкувати тижневик «Вєнєц». Уже у своїй першій романній спробі письменник поклав в основу творчого методу «літературність», довіряючи більше своїй творчій уяві та інтуїції й не обтяжуючи себе вивченням середовища і реалій. Місцем подій твору Сенкевич обирає незнайоме йому з досвіду місто (чомусь ним став Київ) і середовище польських студентів Київського університету. Найімовірніше, Сенкевичеві було байдуже до Києва, він вважав, що польські студенти на берегах Дніпра не відрізняються від своїх колег із Варшави. Тому й матеріал черпав із власного досвіду, який можна легко впізнати в романі. Цікаво, що на сторінках «Намарне» Сенкевич згадує свого майбутнього критика Антоновича: «…Тут є хлопомани; їх заснував і сформував Антонєвич, тимчасово головували Рильський та Стемпковський, але сьогодні це вже дурні, які не знають, чого хочуть; розмовляють по-малоруськи і п’ють просту горілку – оце й усе».[6]

Позитивістська ідеологія якраз набирала тоді обертів у польському культурному житті, і молодий письменник, який шукав власне місце в літературі, спробував себе в жанрі тенденційного, дидактично-виховного оповідання («Гуморески з портфеля Воршилли», 1872). Однак швидко відчув себе чужим у цій галузі: чужою йому була не тільки поетика тенденційної літератури, він не поділяв захоплення «молодої» преси ідеями прогресу, міщанським ідеалом, а також фанатичної віри у всесилля науки і постулати органічної праці. Письменник одним із перших відчув усю небезпеку публіцистики в літературі, яка загрожувала схематизмом, шаблонністю й інтелектуальним обмілінням.

Поки ідейні позитивісти сприймали Сенкевича як свого однодумця, він продовжував завойовувати серця читачів як автор фейлетонів «Теперішній момент» у «Ґазеті Польській». Літвос особливо цікавився історією суспільства й культурою Варшави, пильно стежив за театральним і літературним життям, але передусім був визнаним знавцем вищого світу Варшави, який постає в його фейлетонах з легким нашаруванням іронії. У тій-таки «Ґазеті Польській» Сенкевич надрукував три оповідання: «Старий слуга» (1875), «Ганя» (1876) та «Селім Мірза» (1877), які заповідали зовсім інший напрямок творчого розвитку письменника, ніж його попередні невдалі тенденційні спроби. Деякі дослідники називають їх «малою трилогією». У цих оповіданнях на повну силу відчувається пієтет до традиційного шляхетського двору (об’єкт глузування позитивістів), зацікавлення «країною дитячих років», крім того, тут звучить – досконало зашифрований, з огляду на царську цензуру, – мотив січневого повстання 1863 року, який стане популярним у письменників наступного покоління. «Мала трилогія» показала, наскільки сильним було у Сенкевича відчуття того, що «висить у повітрі», наскільки він був чутливим до потаємних прагнень польського читача. Відтоді харизма оригінального й успішного митця вже не залишала письменника.