Розділ «23»

Печена картопля, дрібкова сіль, квашена капуста з нарізаною кружальцями цибулею і з олією — давно вже Чуйко не їв такого смачного! А може, проста ця їжа видавалася особливо смачною тому, що біля нього сиділа тітка Явдоха (викапана мати його Килина!) і маминим голосом говорила, говорила, говорила до свого єдиного племінничка, до Василька, до сироти-сиротятка-сиротиночки…

— Оце ж, оце ж, нічим тебе й угостити до ладу! Кабанчика вигодували, так закололи ж іще на Різдво, свіжини попробували, а м'ясо дід одвіз у Бахмач на базар, бо грошей же ж нема, а воно все дорого, а тепер ще дорожче, куди воно все йде, сохрани й помилуй? І сьодні оце дід устав удосвіта та на елептричку до Києва, бо пенсії нам, щитай, уже чотири місяці не платять, тільки й чуєш: «Нема налічних, Юльцин усе забрав!» Що воно за Юльцин, де він є? То був Сталін — кляли, Микиту дураком всі звали, з Брежнєва сміялися, що слова застряють у роті, а з Горбачова, що меле, як вітряк, а це якийсь Юльцин, хто його й знає… Тебе ж на похоронах мами твоєї Килини не було, прийшла теліграма, що в секретній командировці, а я їздила, хоч дід і не пускав, бо в мене ж ремантізм у ногах, упадеш, каже, в степу і заєць хвостом над тобою не помахає… Дякувати Богові з'їздила. А люди кажуть, як загорілася ваша хата ні з того ні з сього і все вже й повиносили, а тоді мама твоя Килина як не сплесне руками: «Ой Боженьку, Василька ж свого забула, синочка ув огні!» Там твоя котографія під рушником у рямці, в усьому льотчицькому, такий же красивий, як твій батько Василь був, а мо', ще й красивіший… Люди її й не пускали, а вона вирвалася, та в саме полум'я, а тут стеля завалилася… А ховати маму твою із району приїхали, виступали, кажуть: велика трудівниця, а син її доблесний воїн, і оцей — як його? — тер… тернаціональний долг і всі долги наші… Ну, й священик же, дякувати Богу, тепер же розрішили, з хрестом і з Євангелією… Тож каже: долги наші і не ридай мене, мати, зрящи во гробі… я вже так плакала, так плакала… Як згадаєш, то воно й усе життя наше самі плачі… Ти ж не знаєш, не було ще тебе, знайшовся ти коли ж? У шістдесят третім чи четвертім? Вже й войну забули, а Микита ще був, горохвениками дітей годували… І батько твій Василь ще був тоді… Це вже його коли ж? Коли тобі чотири годочки було, тоді його встрелили… Кажуть: усі Чуйки такі… У Лихівці в нас цілий куток Чуйків був… Такі ж всі красиві, як оце ти, а вже що тямущі… І вища сила над ними була, казали люди… Я тоді ще малою була, десять чи дванадцять годочків, а дідуся твого Офана як оце тебе бачу… Як гляне було, аж дріж пробирає! А вже чуткий був! Чув, як вітер з моря котиться, і як коні в степах скачуть, і як трава росте… А то ще чув воду крізь землю… У нас там у степу вода глибоко, колодязі й на тридцять сажнів риють… Вириють, а воно вода солона. Або жовта. А то гірка, як полин. А як скаже твій дідусь Офан: копайте отут — викопають, а воно вода чиста як сльоза і солодка, наче з медом або сахарьом… Ну, а за таку воду хто ж не заплатить! І ото як прислав Сталін колехтивізацію, тут зразу до твого дідуся Офана: куркуль, розкуркулити і на Соловки! Так він чи то вже сам, чи яка нечиста сила його, та тільки пропав дідусь твій, а тоді знайшли його в колодязі. А після похоронів і бабуся твоя Варка, царство їй небесне. Богу душу віддала, а твій батько Васько був тоді менший за мене, годочків, мабуть, вісім, його в патронат, це при колгоспах тоді зробили, щоб годувати діток, що зосталися сиротами після голоду та після отої колехтивізації… А мама твоя народилася ще пізніше, перед самою війною, ми з нею не рідні сестри, а зведені, тато в нас один… І отож як пішов, на нас хвашист, так батько твій прямо з школи на хронт і був там до самого кінця, ще довго й не вертався, уже всі вернулися, а його нема, кажуть, лічився в Средній Азії від дуже великого ранєнія… А як приїхав, купив хату, пенсія в нього була і з войни грошей багацько, бо там йому всі генерали платили, було що не спитають, він усе бачить і знає. Чуйко, де такий-то фашист? А он же ж він. Чуйко, проведи наших через ліс чи через річку! Він і проводить. І додому як приїхав, то такий же ще молодий та красивий, дівчата вмирали за ним, а він без вніманія, ні з ким нічого, нікого не признає, вийде отак, стане на причілку і слухає. А що там, Василю? — питають його. А що ж? — каже він, — в Гамериці дощ оце йде. Або стане та й каже: у Хранції саме обідають. Що ж вони обідають, питають дядьки. Та що ж? Курку з витребеньками, а запивають вином. Ну, а коли чоловік отак бачить і що аж в Гамериці, і що у Хранції, то як же він не бачитиме, що витворяє голова колгоспу, а що діється в районі, як туди звозять з усіх колгоспів і хліб, і сало, і варене, і печене, і садовину, і городину, і мед, і олію, і теляток, і поросяток, і курей, і гусей, та все ж ото і секретарю отого руйкому, і голові радянської влади, і прокуророві, і судді, і начальникові міліції… Ну, за твоїм батьком і стали слідити… Кажуть, він по ночах не спав, ходив по деревах, по самих вершечках і прямо по воздуху ходив, щоб далі бачити… Ну, вони його й підслідили з міліцією і встрелили, а як ховали, то виступали з району отак, як над твоєю мамою, і казали, доблесний воїн, і як же жаль, що такий нещасний случай забрав у нас доблесного воїна Чуйка… І оце тепер і про тебе: доблесний воїн… Може, воно й правда…

— Може, й правда, тьотю, — засміявся Чуйко.

— Це ж ти в мене побудеш хоч трохи, бо куди ж тобі тепер? Сирота-сиротятко!..

— Побуду до завтра, а завтра в Бахмач… Прийму присягу на вірність Україні, залишуся тепер служити на Україні.

— Оце ж, оце ж! А то ганяли тебе по всіх світах. Слава Богу, тепер, кажуть, Україна… Дід мій каже: Україна є, а пенсії однаково чорт'ма, та ти його не слухай, він дурний…