Розділ «7»

В долинах рік завжди віє вітер. Влітку він приємно холодить, взимку проймає до кісток. Чуйко відчув крижані подуви, щойно перевалив через високий піщаний пагорб і ступив на добре протоптану стежку, що вела до пішоходного містка через Ірпінь. Вітер був просто нестерпний, не вірилося, що позаду в провулку залишилася тиша майже божественна. В льотному училищі викладачі теорії те й знають, що долдонять про аеродинамічність та турбулентність, про повітряні маси і потоки, але все те — тільки з погляду того, як впливають ці маси й потоки на тверді тіла, на літальні апарати, на пристрої, сконструйовані людиною. А на саму людину? Потім Чуйкові не хотілося про це думати, він пам'ятав, що за річкою майже одразу берег здіймається округлими валами пісків, а за ними густий ліс: сосни, дуби, берези, і там завжди затишок, спокій, зачаєність і затаєність, які особливо дивували Чуйка, бо він народився в степу, а там усе відкрите, як небо, і розпростореність мов у душі після випивки.

За містком стежка роздвоювалася літерою У. Права стежка відхилялася до залізничного мосту через Ірпінь і виводила в гарний березовий гайок, де вони колись стояли з Галкою і слухали, як опадає з білокорих струнких дерев осіннє листя («С берез, неслышен, невесом, спадает желтый лист…»), і він цілував Галину, а вона випручувалася й шепотіла: «Побачать же з електрички! Всі ж он виглядають з вікон!» Електрички й правда гриміли через міст майже безугавно, і прямокутні прорізи їхніх вікон були заліплені заздрісними обличчями, від чого Чуйкові ще дужче хотілося притискувати Галку до себе і цілувати, цілувати…

Ліва стежка через грудкувате кукурудзище (яка там кукурудза на торфі!) і крізь густі кущі ліщини («Ой у лісі на орісі…») виводила до розбитого в 41 році бетонного дота і в'юнилася далі, в самі гущавини, безкінечна аж до втоми.

А Чуйкові потрібна була саме втома, і він попростував правою стежкою. За руїнами доту треба було перетнути лісову дорогу, піднятися на високий, густо порослий старими соснами пагорб, а тоді буде довгий і приємний спуск у розлогу лісову долину, до кінця якої вони з Галиною так і не дійшли жодного разу.

Сьогодні він дійде, бо не має чого робити іншого. Йому треба втомитися так, аби хоч на короткий час убити в собі прокляті сили, що заволоділи його мозком чи то після нещасного польоту на новій машині, чи, може, внаслідок настирливого длубання доктора Алі в його черепі (і в мозку ж?). Доктор Аля була схожа на Галку, може, тому Чуйко їй вірив, хоч про Галку тоді й не згадував. А про кого згадував? Згадав свою маму Килину і вбив її самою згадкою, своїм безтямно-злочинним сном… Прокляття, прокляття!

Тепер, заснувши в електричці, вбив безокого й безрукого. Може, так і треба. То страшний чоловік. Хлопці встигли дещо розповісти, визволяючи його…

Але вбивати людей? Ні, ні! Він військовий льотчик, його професія — воювати, стріляти, знищувати, але все це відбувається в якомусь абстрактному світі, де існують тільки матеріальні об'єкти нищення: літальні апарати, наземні вогневі точки, визначені командуванням цілі для ракетних ударів. Людина там не передбачається, про неї забуто так само, як в аеродинамічних теоріях.

А доктор Аля щось зробила з його мозком, націлила його на людей, мов смертоносну ракету, і тепер цей мозок здатен спопелити мало не все людство, не розбираючи, де винні, а де безвинні, хоч винних, може, взагалі немає на світі, бо хто суддя?

А може, то й не доктор Аля, а безокий генерал всьому виною? Недарма ж він перший приснився Чуйкові, хоч був у Москві, а доктор Аля десь тут, зовсім близько.

Відстань не грає ніякої ролі. Доктор Аля стверджує, що у Всесвіті немає ні часу, ні простору, а є тільки форма і вона панує повсюди, а над нею панує ще більша сила: океан космічної енергії Бруно. Ми всі — вже усталені форми, тому ми викинуті з океану Бруно, коли ж до когось з нас долітають його сплески, то люди ці зазнають щастя або нещастя у вимірах уже й не земних, а космічних. Ну, і так далі. Цілий рік Чуйко був єдиним слухачем божевільних теорій доктора Алі і ні там, у напханому нержавійкою й склом боксі, ні тепер так і не збагнув, що ж приносить людям ця мініатюрна, ласкава жіночка: щастя чи нещастя, радість чи горе?

Не треба думати про доктора Алю, щоб не вчинити мимоволі зла.

Задумавшись, Чуйко не помітив, як поминув руїни доту і вже дійшов майже до того крутого підвищення, на якому густо темніли високі сосни. І тут він побачив перед собою величезного вовка. З очима в Чуйка завжди був порядок. На медоглядах він бачив на таблиці для перевірки гостроти зору не тільки всі десять «конституційних» рядків літер і каблучок з несподіваними розрізами, а й ще два нижні рядочки зовсім дрібненьких значків. У боксі доктора Алі з очима стало коїтися щось дивне. То він бачив мало не крізь броньовані стіни своєї лікарні-катівні, то несподівано на цілі тижні зір йому туманився, і він не бачив нічого, сприймаючи все тільки на слух.

Вовка він побачив, ще й не бачивши. Сіра темрява, сіруватий од лісової сутіні сніг, сірий звір — помітиш, тільки підійшовши впритул. Чуйкові не треба було цього робити, вовк теж відчув людину на відстані. Кожен ждав, як поведеться супротивник.

Вовк не думав, бо не вмів цього робити. Може, тільки ліниве здивування зворухнулося в його хижому мозку, бо ніч сьогодні, мабуть, якась особлива, раз усі люди замкнулися в своїх домах і ні в лісі, ні побіля нього немає жодної живої душі. А цей чоловік чомусь опинився на вовчій путі.

Чуйко теж не подумав, звідки тут вовк, адже в довкола-київських лісах цих звірів давно вже не чутно. Може, забіг сюди з волинських лісів, може, з Біловезької пущі — хіба не однаково? Може, цей вовк навмисне посланий, щоб Чуйко міг ще раз випробувати відлякуюче-жахливу силу свого мозку?

Він стояв і згадував, як пробував свою силу над нічною Либіддю. Зупиняв поїзд і гамував течію древньої річки. Як він це робив? Приплющував на мить очі, уявляв собі поїзд або Либідь і входив у них, стаючи ними, вбираючи їх у себе. Поїзд повільно прокрадався до високого темного вокзалу, зграбно вигинав потужне тіло, сяяв золотими вікнами теплих вагонів, мов велетенський золотоокий звір. Чуйко входив у ту золотоокість, сам ставав золотооким, блаженно завмирав, і все завмирало довкола. У Либеді він брав шум її води. Той шум линув до Чуйка з правічності, шум і гомін давнини, він входив у нього, гамував і втишував, вода переставала шуміти і вже не текла, бо вона може текти вічно тільки тоді, коли тече й не тече, тече, та не витікає. Як у Шевченка: «Тече вода в синє море, та й не витікає…»

А вовк? Що взяти у вовка? Моторошне виття, злобливий оскал, нашорошену цупку шерсть? Чуйко взяв вовчий сморід, безнадійний дух тління і смерті, дух кінця всього живого. Він увійшов у той сморід, опустивши на мить повіки, і відкинув його, коли ж підняв повіки, то побачив вовка далеко від себе, мало не на вершині високого пагорба; пожбурений невидимою силою, вовк незграбно впав на задні лапи, якийсь час, мовби безмірно дивуючись, сидів по-собачому і шкірив зуби, щоб злякати те, що злякало його самого, тоді підхопився і, не озираючись, потрюхикав у гущавину.

Вовки не вміють озиратися.

А Чуйко зненацька згадав, що сьогодні не проста ніч, а новорічна, і збагнув, що в санаторії «Сокіл» ніхто не спить, льотчики з медперсоналом відзначають радісну подію, стріляє шампанське, грає музика, танцюють пари… А він ганяє вовків у темному зимовому, лісі!