Розділ «Замість передмови»

…Не байдужий до свого краю юнак прожив шістнадцять літ в серці Вільного Коша. На Звенигородських землях сходив всі Майданівські, Губські, Хлипнівські, Мурзинські ліси, обидві Діброви, з трепетом знаходив накінечники князівських стріл на Звенигорі чи порубані шаблями черепи в лісових хащах. Шукав свідчення козацької битви з татарами на Погибній.

І ні разу за своє життя ні від кого — ні від дідусів і бабусь, ні від батьків, вчителів, краєзнавців — НІ ВІД КОГО НІ РАЗУ не почув хоча б імені Юрка Тютюнника, Семена Гризла, отамана Цвітковського, братів Чучупаків чи Лавріна Завгороднього…

Який страх потрібно розлити по землі, що треба робити з народом, як підло й безжально винищувати історію поколінь — щоб стерти вкрай таку пам'ять…

Одного дня я зрозумів, що ненавиджу совєцьку владу. Не за «счастлівоє дєтство», яке, може, було й справді щасливим, не за комсомольську й партійну жерсть, яку майже не застав у дитинстві — совєцька влада при Брежнєві давно зійшла нанівець. А саме за цю хижу й відворотну брехню, замішану на великій крові. Як сказав Висоцький: «Брехня і зло — подивись: їхні обличчя грубі, а за ними — круки і ряди домовин…»

За півстоліття втопленого в крові спокою українці заплатили надто значною ціною. Ціною забуття — себе, своїх предків, своїх героїв. В мільйонах людських мізків, оброблених ядучим маревом совєцького летаргічного сну. Нам не дають жити звички вічного рабства. Розчинені в крові іони великого страху і самовбивства свободи. Хіба наші внуки колись відчують себе великою і вільною нацією.

Для цього вони повинні знати, якими сильними були наші предки.

Для цього комусь треба бути сильним сьогодні….