Розділ дев'ятий. Розповідь Казна-Що-Не-Черепахи

— За чим він так тужить? — спитала вона Грифона, і той відповів майже тими ж словами, що й перше:

— То все, бач, його химери: нема йому за чим тужити. Ходім!

І вони підійшли до Казна-Що-Не-Черепахи, який глянув на них повними сліз очима, але не зронив ні слова.

— Оця панна, — сказав Грифон, — хоче послухати твою історію.

— Я їй розповім, — прогугнявив Казна-Що-Не-Черепаха. — Сідайте, і ні пари з уст, аж поки я скінчу.

Вони посідали. Запанувала досить довга мовчанка.

«Цікаво, як йому пощастить скінчити, не почавши?» — чудувалася про себе Аліса.

— Колись, — почав нарешті Казна-Що-Не-Черепаха, глибоко зітхнувши, — я був Не-Аби-Який-Черепаха…

По цих словах знов залягла довга мовчанка, порушувана час від часу Грифоновим відкашлюванням — ги-кхи! — та тяжкими схлипами Казна-Що-Не-Черепахи. Аліса ладна була вже підвестися й сказати: «Красненько дякую за прецікаву історію», але передумала і вирішила почекати.

Нарешті Казна-Що-Не-Черепаха трохи заспокоївся і, все ще подеколи схлипуючи, заговорив:

— Коли ми були маленькі, ми ходили в море до школи. Учила нас стара Черепаха: ми звали її Черешапкою…

— Чому Черешапка, коли вона — Черепаха? — спитала Аліса.

— Як то чому? Бо вона завжди ходила у шапці, - розсердився Казна-Що-Не-Черепаха. — Яка ж бо ти нетямуща!

— Посоромилась би ставити такі дитячі запитання, — докинув Грифон.

Вони обоє замовкли і довго дивилися на бідну Алісу, що ладна була крізь землю провалитися.

Нарешті озвався Грифон:

— Ворушися, старий! Бо так і до вечора не розкажеш.

І Казна-Що-Не-Черепаха продовжив оповідь.

— Отож вір — не вір, але ми ходили до морської школи…

— Я не казала, що не вірю, — уточнила Аліса.