Розділ дванадцятий. Свідчить Аліса

— А втім, а втім… Певний глузд, бачиться, тут усе-таки є… «Хоч з мене поганий плавець»?.. Ти теж чомусь не любиш плавати, га? — звернувся він до Валета.

Валет сумно похитав головою.

— Хіба по мені видно? — запитав він. (Не видно було б хіба сліпому — він був картонний.)

— Поки що сходиться, — сказав Король і далі забурмотів. — «Ми знаємо, звідки й куди…» — це, звісно, стосується присяжних… «Я дав їй один, вона йому — два» — то ось що він робив із пиріжками!..

— Але далі сказано: «Та всі повернулись від нього до вас», — зауважила Аліса.

— Певно, що повернулись! — тріумфально вигукнув Король, показуючи на таріль з пиріжками. — «Все ясно, крути — не крути…»

— А далі це: «Ще доки на неї дур не найшов…» На тебе ж, любонько, здається, ніколи дур не находить? — звернувся він до Королеви.

— Ніколи! — ревнула Королева й пожбурила чорнильницею в Ящура.

(Горопашний Крутихвіст облишив був писати пальцем, побачивши, що це марна трата часу, але тепер, коли чорнило патьоками стікало йому по обличчю, почав підставляти пальця під нього і знову гарячково водив ним по табличці.)

— Правда, не находить? — перепитав Король, лукаво мружачи очі.

— Ні! Ні! — затупотіла ногами Королева.

— Тоді суддя тут правди не знаходить, — сказав Король, з усміхом обводячи очима залу.

Запала гробова тиша.

— Це каламбур, — ображено додав він, і всі засміялися.

— Нехай присяжні обміркують вирок, — повторив Король уже чи не вдвадцяте за день.

— Ні, ні! — урвала Королева. — Спершу страта, а тоді вирок!

— Нісенітниця! — голосно вигукнула Аліса. — Як могло вам таке прийти в голову!

— Замовкни! — крикнула Королева, буряковіючи.

— Не замовкну! — відповіла Аліса.

— Відтяти їй голову! — вереснула Королева.