Розділ «25 вересня 1893 рік»

Мій любий Луї!

Ось уже двадцять років, як ми розлучилися… І ось уже двадцять років, як мене немає в живих, милий мій. Якщо ти живий і прочитаєш цього листа, яке перешлють тобі вірні і шанобливі руки, — ті, що протягом багатьох років пересилали тобі мої попередні листи, ти пробачиш мені, — якщо ти ще не забув мене, — пробачиш, що я наклала на себе руки на наступний же день після нашої розлуки. Я не могла, я не вміла жити без тебе.

Ми вчора розлучилися з тобою. Подивися гарненько на дату — на початку листа. Ти, звичайно, не звернув на неї уваги. Адже це вчора ми в останній раз були з тобою в нашій кімнаті і ти, зарившись головою в подушки, ридав як дитина, безпорадний перед страшним своїм горем. Це вчора, коли в напіввідкрите вікно заглянула ніч, твої сльози, яких я вже не могла бачити, котилися по моїх руках. Це вчора ти кричав від болю і нарікав, а я, зібравши всі свої сили, кріпилася і мовчала.

А сьогодні, сидячи за нашим столом, оточена нашими речами, в нашому чарівному куточку, я пишу ті чотири листи, які ти повинен отримати з великими проміжками. Дописую останній лист, а потім настане кінець.

Сьогодні ввечері я дам найточніші розпорядження про те, щоб мої листи доставили тобі в ті числа, які на них вказані, а також вживу заходи, щоб мене не могли розшукати.

А потім я піду з життя. Не буду розповідати тобі як: всі подробиці цієї огидної дії недоречні. Вони могли б заподіяти тобі болю, навіть після стількох років.

Важливим є те, що мені вдалося відірвати тебе від себе самої і зробити це обережно і лагідно, не поранивши тебе. Я хочу і далі піклуватися про тебе, а для цього я повинна жити і після моєї смерті. Розриву не буде, ти б його, можливо, і не переніс, адже тобі сум заподіює такого гострого болю.

Я буду повертатися до тебе, не надто часто, щоб потроху мій образ зникав з твоєї пам'яті, і не дуже рідко, щоб позбавити тебе від непотрібних страждань. А коли ти дізнаєшся від мене самої всю правду, пройде стільки років (адже час допомагає мені), що ти вже майже не зможеш зрозуміти, що означала б для тебе моя смерть.

Луї, рідний мій, сьогоднішній наша остання розмова здається мені якимось зловісним дивом.

Сьогодні ми говоримо дуже тихо, майже нечутно, адже ми дуже далекі один від одного, адже я існую лише в тобі, а ти вже забув мене. Сьогодні значення слова зараз для тієї, яка його пише і шепоче, зовсім інше, ніж для того, хто читатиме це і тихо промовить «зараз».

Зараз, подолавши таку величезну відстань у часі, подолавши вічність — хай це здасться безглуздим, — зараз я цілую тебе, як раніше. Ось і все… Більше я нічого не додам, тому що боюся стати сумною, а значить, злою, і тому, що не наважуюсь зізнатися тобі в тих божевільних мріях, неминучих, коли любиш і коли любов величезна, а ніжність безмежна.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!