Розділ четвертий

— Ти ще й регочеш, вилупку? — підняв патерицю старий.

— А що ж, плакати? — скинув картуза син.

— Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручі від макітри. Чи ти німиці об'ївся, чи з великого розуму пришелепуватим став? Коли це і хто це на всьому білому світі бачив у нашого мужика піаніну?

— То ще побачать, тату. Є час! Вам ворота відчинити?

— Ой, не відчиняй, сучий сину, бо поб'ю на тобі усю патерицю! — попелом тряслася на голові старого наморозь, гасячи останній вогонь чуприни. — І чого вас тільки вчать більшовики?

— Та чогось учать.

— Воно й видно по тобі. Хіба нам до музики? Мужицька музика — ціп і коса!

Себастіян уперто тріпонув своїм густим, з полум'я вихопленим чубом:

— Я, тату, з чотирнадцятого року і по нинішній день стільки наслухався пекельної музики, що мені ця буде як ліки.

— Ліки! — перекривив батько. — Твої ліки тепер — сало чи смалець. Хоч би зачуханого кабанчика з економії приволік. Еж ні, не вистачило на це голови. Усе ж село сміється і з мене, і з тебе.

— Та це добре, коли сміється, аби не голосило. Може, послухаєте трохи музики? — кивнув головою на хату.

Старий озирнувся навкруги і почав потроху втихомирюватися.

— І що, оглашенний, таки навчився хоч трохи бринькати якусь бариню-судариню?

— Нащо нам такий непотріб?

— І щось таки граєш?

— З горем пополам.

— Хто ж тебе навчив?

— Революція!

— Революція?… — задумався старий. — Що ж, вона може. Ну, йди, заграй.

— А чого ж ви до хати не зайдете? Старий покосував на вулицю: