Розділ четвертий

— Усе, усе!

— Тепер, може, посидиш з нами? — Сергій чоботом поправляє репану гранату, що відкотилась із кутка. — Про життя погомонимо.

— Нема, нема коли, — Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю вимітається, а навздогін йому лунає розгонистий сміх.

Я захоплено дивлюсь на полісовщиків, і мені теж хочеться бути таким завзятим і так добряче і щиро сміятися, як і вони.

Сторож оберемком виносить зброю в холодну, де колись тримали арештантів, а полісовщики запалюють довжелезні самокрутки і підходять до вікна.

До землі вже прихилився зоряний вечір, з городів запахло чорнобривцями, соняшниками, прив'ялими нагідками. Полісовщики дивляться на небо, перекидаються скупими, багатозначними словами.

— Було ж сьогодні… — задумано згадує Сергій.

— А було, — зітхає Артем.

— Біля скитка могли б вкоротити голову…

— А чого ж…

— Кажуть, знову банда Гальчевського об'явилася.

— Усе до нашого берега…

— От інтересно, чи живе хтось на небі?

— Живе.

— Хм… А ти звідки знаєш?

— Коли б не жили, то хто б там світив?

— Хіба то люди світять?

— Вони. Звідки без них взялись би вогники?

— Чи й там, на небі, така тіснота, як у нас?

— Видать, така. Сам подумай: чого на місяці Каїн взяв Авеля на вила? Все через тісноту.