Розділ «КАЗКИ»

— Справді, курка — розсудливіша пані! — сказала лялька Берта. — Мені теж не кортить у гори, щоб лазити то вверх, то вниз. Ні, ми підемо на подвір’я — на смітнику гратись та шпа-цирувати по капусті!

Так і сталося.

—А що? Розкажете мені казочку? — спитався Яльмар, як Сновійко приспав його.

—Ні, сьогодні на те не маємо часу! — сказав Сновійко і розкинув над ним свого гарного шатрика: — Полюбуй-но на цих китайців!

І справді, шатрик здавався великою китайською мисою, розписаною синіми деревами та мостами мережаними, з котрих китайчата головами кивали.

— На ранок мусимо ми увесь світ прибрати, — сказав Сновійко, — бо завтра свято, неділя. Я полечу ось на дзвіницю, подивитись, чи дзвіновички вишліфують дзвони, щоб гули гарно та голосно; а звідти заверну і на поле, чи вітер змітає пил з квіток та травиці? Але най-забарніша робота з тими зорями: треба мені їх усіх поздіймати і вияснити добре. Я їх кладу у свого попередника[24], але спершу кожну карбую і на дірочки, де сидять вони, кладу ту ж саму карбіж, щоб не поплутатись часом і кожну зірку щоб щільно пригнати, а то зриватимуться. От і мали б ми надто котючих зір, що котяться одна по другій на небі!

— Слухайте, що я скажу, пане Сновійку! — шамкнув старий портрет, що висів на стіні над ліжком. — Я предок Яльмара і дуже вам вдячен, що ви розказуєте хлопчику казочок; але навіщо йому голову крутити? Адже зор повиймати не можна, бо вони ж такі самі кулі, як і наша земля: і це в них — саме добре!

— Спасибі тобі, дідугане, — сказав Сновійко, — спасибі! Ти тут голова родові — прапрадід; але я ще старіший од тебе: я сподавній поганин! Греки й латинці мене божком сну називали! Мене й найповажніші люди завжди приймали; я й тепера до них вхожий! Знаємо добре без тебе, як зі старшими і як з дітьми поводитись. Врешті — сам-от розказуй!

І Сновійко пішов собі, узявши й свого шат-рика.

— Гм! гм! Який світ став — і свого розсуду сказати не можна! — буркнув старий портрет.

А Яльмар і прокинувся.

—Добривечір! — сказав Сновійко.

Яльмар уклонився і скочив мерщій до портрета та й перевернув до стіни свого предка, щоб не втручувався в розмову по-вчорашньому.

—От тепер сміло розказуй мені казочок: про п’ять зелених горошинок, що в одному струку сиділи, про півнячу лапку, що двір городила, про циганську голку, що себе звеличала бісе-ровою!

—Хорошого потрошку, та з папкою[25]! — сказав Сновійко. — Ти сам здоров знаєш, що я люблю щось нового показувати, от сьогодні і покажу тобі свого брата. Він також зветься Сновійком; але до кожного з нас більше разу не приходить. До кого ж прийде — зараз бере на коня з собою і розказує казочок. А знає їх він тільки дві: одна така гарна, така гарна надзвичайно, якої зроду-віку не здумати; а друга така погана та страшна, що ні сказати, ані списати не можна!

Тоді підняв Сновійко Яльмара до вікна та й каже:

—От побачиш там мого брата, другого Сно-війка. Ви його смертю звете. Глянь-но: він зовсім не такий страшний — не кістняк[26], як на книжках малюють! А убрання на ньому гарне, оксамитове, все сріблом вигаптоване, — так і маячить, так і сяє! Подивись, як летить його кінь навзаводи!

Глянув Яльмар — аж так: летить брат Сно-війків, а на коні ж то людей і старих, і малень-ких — сила. Одні сидять попереду, а другі — позаду; а він же то кожного питає:

—Ану покажіть лишень ваші граматки[27], що там прописано?

— Добре! — одрікають усі.