Розділ «КАЗКИ»

— Ой! Не треба! — писнули букви і випрямились зразу всі, як на чудо.

— Ну, тепер нічого й думати про казку! — сказав Сновійко. — Я мушу їх промуштрувати: раз, два! Раз, два!

От і почав він їх муштрувати. І букви вирівнялись так гарно та любо, — достоту, як ті, що в зразку.

Сновійко й пішов собі; а другого ранку як глянув Яльмар на свої букви, — а вони ж такі самі слабі та нещасні, як перше!

Щойно ліг Яльмарик у ліжко, як Сновійко зараз доторкнувся своєю чарівною сикавкою до всіх меблів у кімнаті, і вони почали мерщій проміж себе балакати та базікати, опріч одної плювачки, що собі мовчки стояла; вона лютувала на тих високодумів, що тільки й мали речі[10] та гадки про себе, а до неї жодного діла; а вона ж то сумирно стояла в куточку і не боронила нікому плюватись.

Над комодом висіла велика картина в золотій рамі — краєвид чудесний: видко було крізь високі, старезні дерева квіточки на моріжку зеленім: широка річка огортала ліс, а по ній мрілося багато розкішних палаців, а далі геть бовваніло море безкрає.

Торкнувсь Сновійко своєю чарівною сикавкою і до картини... Зараз пташки почали щебетати, дерева загойдали гіллям, хмари посунулись далі, і навіть видко було, як тінь од них плила по моріжку.

От узяв Сновійко під плечі Яльмара та й поставив на картині ногами, саме у високу траву; він там і став. Сонечко сяє йому крізь віти та гілля; річка блискоче... От він побіг до води і сів у маленького човника, що там коливався; а човник був вимальований гарно — червоним та білим; вітрильце сяяло, як срібло; шість лебедів, із золотими коронками на шийках, з променисто-синіми зірками на голівках потягли човника аж до самого зеленого лісу; там дерева гули їм про лісовиків та розбишак, а квіточки розказували про гарнесеньких мавочок та про те, що розказував їм метелик.

За човником плили чудові рибки; луска на них щирим сріблом-золотом сяяла: вони то плескались у воді, то часом стрибали, і вода з них дорогим самоцвітом спадала; за ними летіли птиці — сині й червоні, великі й маленькі, двома довгими ключами; коники танцювали, а хрущі гуділи — бум! бум! Усяке хотіло Яльмара стежити, усяке мало йому казочку розказати.

От була прогулянка — на чудо! Ліс то густів і темрявів, то розкидався розкішним садком, повнісіньким квіточок і світу: то там, то сям по ньому блищали шклом і мармуром величезні палаци; на ґаночках стояли принцеси, а то були маленькі дівчатка, знайомі таки Яльма-рові, з котрими він і грався не раз.

Кожна простягала до Яльмара рученьку з пряником-серцем — солодким, смачним, що не знайти і в цукерні. А він і вхопив за один, повз їдучи; але принцеса не випустила з рук, — от пряник переломився надвоє: принцесі ж досталась менша половинка серця, а Яльмаро-ві — більша!

При кожнім палаці стояли і принци маленькі на варті; вони золотими шабельками оддавали честь і посипали Яльмара родзинками та москаликами^цяцьками: видко було зараз, що справжні принци!

Пливе собі Яльмар — то через ліси, то через світлиці, то і через городи; ось і те місто, де живе його няня, що виняньчила й викохала, як був ще маленьким хлоп’ям... Як йому там жилося добре! От і тепер вона стоїть та так люб’язно головою киває та віта пісенькою, що сама для нього зложила:

Дня і ночі ще не мала,

Щоб тебе я не згадала,

Мій коханчик, дороге срібло!

Як тебе я пестувала,

Милувала, цілувала —

В оченята, в вустоньки, в чоло.

Перше слово своє «нене»