Розділ «КАЗКИ»

Проте уткнула коло ніжного зеленого паростка маленьку паличку, щоб його не зламав вітер, — адже він розбудив у її хворої дитинки бадьорі думки. Вона прикріпила до віконної рами ще й шворочку і протягла її до підвіконня, щоб гороху було де витися, коли він полізе вгору. Щодня можна було бачити, як росте горох.

— Подивися! На ньому вже квіти! — мовила жінка одного ранку, і в ній ожила надія, що її хвора дитинка зможе видужати.

Вона згадала, як жваво розмовляла останнім часом її донечка. Сьогодні вранці вона навіть сама підвелася, сиділа на ліжку, дивлячись променистими очима на свій садок, що виріс з єдиної горошини.

Через тиждень хвора дівчинка вже змогла вперше простояти більше як годину. Щаслива, грілася вона на теплому сонечку.

Вікно стояло відчинене, і надворі гойдалася в повному цвіту біло-рожева квітка горошку. Дівчина нахилилась і поцілувала ніжні пелюстки. Цей день був для неї справжнім святом.

А що ж трапилося з іншими горошинами?

Та, що полетіла по всьому світу і так гордо крикнула: «Лови мене, хто зможе!», — упала в ринву. Там склював її голуб.

З іншими двома сталось те ж саме. їх з’їв голуб, і вони принаймні були корисні для нього.

Але четверта, що хотіла жити на сонці, потрапила в стічний рівчак і лежала упродовж довгих днів у брудній воді. Вона дуже набубнявіла.

— О, як чудово я поправилась! — казала вона. — Я, мабуть, лопну, бо, гадаю, більше випити вже не може жодна горошина! Я найвизначніша з усіх п’ятьох сестер у стручку!

І рівчак погодився з нею.

А коло вікна кімнатки на горищі стояла дівчинка з променистими очима, щоки її були рум’яні, вона склала ніжні руки над квітами гороху і весело дивилася на білий світ.

РОМАШКА

От тільки послухай!

За містом, побіля шляху, стояла дача. Ти її, напевне, колись сам бачив! Перед нею — маленький квітничок, обгороджений пофарбованим парканом. Коло самісінького паркана, біля рівчака, в чудовій зеленій траві росла маленька ромашка.

Сонце голубило її так само тепло й ніжно, як і великі розкішні квіти в саду, і через те вона росла просто не день у день, а щохвилини. Одного ранку вона зовсім розцвіла: її маленькі блискучо-білі пелюсточки промінням розходилися від золотого сонечка, що було посередині.

Ромашка не думала про те, що жодна людина не побачить її тут у траві і що вона простенька, непоказна квітка. Ні, вона була дуже задоволена, вона повернулася до теплого сонця, дивилася на нього і слухала жайворонка, що співав у височині.

Маленька ромашка була щаслива, ніби на святі, хоч це був буденний день. Усі діти вчилися в школі. В той час, коли вони сиділи за партами і вчилися, вона сиділа на своїй зеленій стеблинці й також училася — в теплого сонечка, в усього, що було навколо неї. Ромашці здавалося, що маленький жайворонок співає так чудово і дзвінко про все те, що вона зараз відчуває. Ромашка із захопленням дивилась угору на щасливу пташку, яка може літати й співати. Але вона не сумувала, що сама цього не могла зробити.

«Адже я бачу і чую, — думала вона, — сонце світить мені, вітрець цілує. О, мені так хороше!»

У садку за парканом росло багато поважних, гордих квітів. Що менше вони пахли, то більше пишалися. Півонії надувалися, щоб бути такими ж великими, як троянди.