Розділ «Олександр Кіхно Творчість Олеся Бердника в європейському культурному контексті»

Хто не побоїться осідлати їх?

Понесуть ті коні у світи незнані,

У світи казкові вершників своїх!

Цей вірш добре характеризує надпотужний, динамічний настрій молодого автора, який виливався у нестримну карколомно — фантастичну творчість.

«Поза часом і простором» — тільки так, не інакше! Людська думка прагне розірвати пута часу і простору, стати понад законами косної матерії. Професор Святослав Барвицький, син західноукраїнських емігрантів в Америці ламає світ міщанських умовностей в житті і ламає умовності часу і простору в науковій творчості. Він будує ракету, яка розвиває надпроменеву швидкість. Саме з понадсвітового прискорення думки і уяви розпочиналася творчість Бердника. Ця назва першої книжки у 1957 — році, році запуску першого супутника Землі і виходу знаменитої Єфремівської «Туманності Андромеди» була символічною, ніби запрацювала титанічна творча лабораторія, включилася велетенська динамо — машина, ніби омріяна батьком перпетуум-мобіле.

Можна сказати й іншими словами: ніби біблійний Аарон торкнувся своїм магічним жезлом душі ще одного Генія, і почали творитися книги, кожна із яких і за назвою, і за змістом, ніби новий титанічний міф стародавньої Еллади, ніби новий космічний міф таємничої Індії — «Шляхи титанів», «Стріла Часу», «Серце Всесвіту», «Чаша Амріти», «Покривало Ізіди», «Діти Безмежжя».

Ще один роман у діаспорному виданні був названий «Прометей». Це ім’я означає «той, хто передбачає», або трошки інакше можна сказати — «той, хто бачить МЕТУ». Це саме завдання — передбачити те, що чекає людство попереду поставив перед собою Олесь Бердник. «ПроМетей» — це могло бути й персоніфікованим ім’ям ідеального письменника-фантаста і цей епітет надзвичайно влучно характеризує й творчість Олеся Бердника. Він зазирає вперед і на десять тисяч років — вже в перших романах, а далі — і на мільйон і на мільярд літ. Єфремов описав майбутнє Землі через 1,5 тис. років. і це теж вражало, Бердник же постійно прагне за межі часу і простору. Подібно до Франка в «Каменярах», він закликає в своєму «Корсарі» — «Бийте в скелю часу! Вона впаде». Книги Олеся Бердника є унікальними не лише в українській літературі за масштабністю охоплення і динамічністю викладу, за метою своєю — змалювати людину-титана, людину, яка повертається як господар до втраченої колись Зоряної Домівки, книги ці вражають оптимізмом і полум’яністю. Романтична література в попередні часи маніфестувала себе в діапазоні від мрійливої елегійності до похмурої буряності, література фантастична, як правило, характеризувалася дещо сухуватою розсудливістю. Олесь Бердник з’єднує ці два потоки літератури, з’єднує їх і зі старовинним жанром легенди Й казки і цей синтез дуже відрізняється від інгредієнтів.

Колись Євген Маланюк порівнював меланхолійного, як срібний місяць, Гоголя з вулканічно-вогняним Шевченком. Поєднати їх не вдавалося, на мій погляд, а ні Франкові, ані Лесі Українці. Бердник же єднає міфологізм Гоголя з буремним вулканізмом Кобзаря. А стилістика роману «Вогнесміх», яка повинна була відобразити поєднання двох стихій — полум’яності і радісності, нагадує й бурлескність традиції Котляревського, в якого сміх проривається крізь загати суму і трагедії. Спалює себе Дідона, мандрує у вогняне пекло Еней, але цей вогонь у поемі не спалює головного і вічного у людському дусі, автор сміється крізь вогняну стихію. А в Олеся Бердника інакше — сміється сама вогняна стихія, спопеляючи мізерне, залишаючи невмируще.

Від Есхіла і Шеллі, від творчості Лесі Українки, зростає в світовій літературі образ Героя-Титана, нескореного бунтаря. Від них підхоплює цю ініціативу і Олесь Бердник, його герої Іван Заграва, Буревій, Космоандр, Ясноцвіт — діти і онуки героїв античних трагіків і новоєвропейських романтиків, але це цілком самобутні герої і діють вони в ще більш незвичайних умовах. Можливо, вплинули на творчість Олеся Бердника і дуже талановиті повісті земляка-киянина за походженням Я. Голосовкера «Перекази про титанів», які виходили тоді ж, у кінці 50-х років. Герої Есхіла, Шеллі, Байрона, Мільтона, Голосовкера — це могутні, вітальні, стихійно-земні титани. Творчість Олеся Бердника — наступний необхідний крок у розвитку художньої фантастики. Друд Гріна і Аріель Беляєва підкорюють повітря, Іхтіандр і підводні землероби Беляєва опановують океанічну стихію, Бердник створює живі і виразні образи людей, для яких стала рідною вже космічна стихія. Такими є Полум’яне Серце, Зоряний Корсар, Космоандр — космічна людина.

В історії людства за Прометеєм часто слідує Епіметей, «той що постійно озирається назад», лякається відірватися від минулого, від косно-матеріальної звичності. Такому творчість Олеся Бердника може видатися просто несерйозним, ніби захмарно-повітряним фантазуванням. Але український фантаст завжди підсилює свою мрію Логосом, розумом, доказами, діалектичними побудовами, яскрава ілюстрація цьому — сорокасторінкова дискусія про походження життя і розуму на початку «Дітей Безмежжя». Його мрія, посилена Логосом перетворюються на тверду Віру і могутню Надію.

Недарма і не лише метафорично тут згадується Логос. Фантастичні романи, які виходили в світ, супроводжені пильним наглядом комуністичної цензури, за кожну ідею в яких доводилося з цензорами битися, ці романи стануть зрозумілі лише якщо ми будемо враховувати іншу оптику, оптику християнської віри автора. Не вузькоконфесійної віри, а тієї, яка об’єднує і в нещастях дуже різних людей, яку він відчув ще в юності. «В камері, де було біля двохсот душ, я відчув велику силу єдності. Вечорами, перед сном, галичани, гуцули ставали на коліна і співали пісенну молитву, що потрясала в’язницю. Наглядачі бігали, репетували, погрожували, а мелодія здіймалася до неба, колихала сфери: О Мати Божа, ми Твої Діти, не дай віками в тюрмах терпіти» — так згадував Олесь Павлович.

Над людиною-шукачем, людиною-титаном, що виходила у Зоряне Небесне Царство, над Іваном Загравою, Грицем Гуком, Святославом Барвицьким, Буревієм, Вогневиком вгадувався більш високий образ Боголюдини. Людина-титан сам був лише проекцією більш високої Абсолютної Людини, віра в Яку постійно збільшувала силу авторського оптимізму. Таємниця творчості Олеся Бердника уходить корінням в іншу таємницю — в тайну Христа. Христос в творчості Олеся Бердника це і легендарний Орі-о, який відмовляється від безсмертя, навіть від пам’яті про рідний гармонійний світ, підкоряється законам Земної Сфери, іде на багаторазову Голгофу в безлічі життів, щоб допомогти людям Землі здолати смерть. Його батько і мати, які подарували йому кристал всевідання Фо, які чекають його на рідній планеті А-мор (одночасно, якщо згадати латинську мову, ця назва означає, по-видимому Без-смертя і Любов) — це ніби його Божа сім’я. Таким же є і Полум’яне Серце, що прибув із-за меж нашого фізичного Всесвіту, з більш високих світів, щоб допомагати багатьом планетам Безмежжя. Це і Вайвасвата, який виводить атлантів — свій народ на нові землі. Це і Зоряний Корсар. Сам Олесь Бердник пише, що в постаті цього героя було зашифровано Христа. Зоряний Корсар — Горіор споріднений ім’ям з Орі-о, героєм «Дітей Безмежжя». В іменах, в зоряних іменах романів Бердника можна побачити й інші символи. Хіба в імені Корсар не може вгадуватися співзвуччя з іменем Христа (основа Корс, Хорс, Хрис-тос), отже тут може йтися про Зоряного Христа, хіба ім’я героя «Вогнесміху» Боголо не співзвучне, в чомусь, з іменем «Боголюдина»? Хіба Ізіда в романі «Покривало Ізіди» не є іменем і Істини, і відтак, можливо, самого Ісуса? «Я є путь, істина і життя». Такі символи загадковими зернами розсипані по всіх романах.

Тепер, освітлена оптикою духу, інакше виглядає вся побудова романів Олеся Бердника, а ми з товаришем лише на виставці, присвяченій 70-річному ювілею письменника в Українському Домі у грудні 1996 року нарахували близько 40 оригінальних книжок, а на виставці були далеко не всі твори. Не фантазування, а справжнє духовне бачення, не романтичні мрії, а міцна як алмаз віра в наявність Царства Правди, не ідеологічне оспівування комуністичного майбутнього, якого так багато було в радянській літературі в 50-60-роки, а образно — детальне змалювання Небесного Царства Христа. Хто має очі, той може побачити!

Радянська освіта готувала до сприйняття письменника в спримітивізованому діапазоні. Шевченко — співець кріпацької недолі, Достоєвський — захисник принижених і пригноблених. Автори ці, звичайно, набагато складніші. Достоєвський обрав реалістичний жанр, до речі, новий і свіжий тоді, для виявлення глибинної духовної правди, яку він осягнув. Олесь Бердник обрав більш актуальний в кінці 20-го сторіччя жанр наукової фантастики, щоб говорити в новому матеріалі про ті ж вічні питання, що й Достоєвський і автор «Кобзаря». Не його проблема, що критичний реалізм легко запав у пам’ять інтелектуальним вершкам суспільства, а більш «прометеївські» жанри фантастики і фентезі ковзнули лише по периферії цих вершків. Достоєвський і Толстой залишаються великими Геніями критичного реалізму, а Єфремов, Грін, Толкієн, Бердник ідуть по розряду «мрійників», їх так легко вдається спрощено потрактувати.

А в 50-60-ті роки жанр космічної фантастики був актуальний як ніколи раніше, і Олесь Бердник творив у ньому найпослідовніше і найпостійніше в українській літературі. Мені творчість письменника уявляється своєрідною Одіссеєю, яка мала свій задум і план, а також свої несподіванки, ця творчість є певною цілісністю, в пошуках автора прослідковується певна система.

В першій книзі «Поза часом і простором» герой досягає надпроменевої швидкості космічного руху. Зірка Сиріус — лише проміжна ланка в його шаленому польоті. Після цього Роману-Прискорення приходить час книги «Шляхи Титанів». Дія роману відбувається в далекому майбутньому через багато тисяч років. Люди досягають вже тривалості життя 500–600 літ, майже рівняючись, таким чином, до Мафусаїлових показників. Але вони працюють над проблемою повного відновлення клітин людського тіла, створюють Інститут Воскрешень. Космічна експедиція потрапляє в царство машин, які майже знищили своїх творців — людей. Залізний диктатор — повелитель цього царства викидає головного героя самотнього, на космічному кораблі, зовсім в інший світ, за мільйони світових років від Землі, без знання координат тієї галактики, куди він потрапляє. Ця моторошна самотність — без зв’язку з людством, без знання про нього, один серед Безмежжя, один перед безкінечною вервечкою самотніх років. Художня майстерність молодого автора дає змогу добре відчути і пережити цю самотність, зовсім іншу, ніж у французьких екзистенціалістів і зовсім інакше описану.

Роман «Стріла часу» задуманий вже не як змагання з парадоксом Ейнштейна. Автор прагне відкрити завісу над загадкою прадавнього Кроноса. Двоє землян студент Василь Горовий і професор Діжа, прозваний «консервованим моржем» за твердолобість і відстоювання косних теорій (до речі, Олесю Берднику, очевидно, доводилося і в житті полемізувати з реакційними жерцями від науки) зустріли корабель із космосу і вирушили з його господарем на край… тільки не світу, а саме Всесвіту, в ті області, де закінчується ланцюг фізичних галактик і починаються таємничі поля антиматерії. Зробимо мисленний експеримент, уявімо собі, що Василь Горовий — це інкарнація героя із «Шляхів Титанів». Там він самотній блукав серед Безмежжя невідомих галактик. Тут він на краю Метагалактики. Небагато фантастів пробували уявити цей край. Олесь Бердник описує його, описує й досягнення цивілізації, яка випередила земну на сто тисяч років. Апарати, які прямують за межі Всесвіту до Антисвіту або повертають убік по крутій спіралі, або, пробиваючи сферу Космосу, назавжди зникають з нашого світу. Високо розвинена цивілізація вже давно покинула рідну планету як дитина колиску і населила космічний простір. Люди досягли автотрофності — вони перейшли на нову енергетичну систему харчування.

Герої повертаються на Землю, там Василь зустрічається з Оксаною, з якою випадок, приліт прибульця з зірок, розлучив 26 років тому. Їхнє кохання тоді тільки народжувалося. Олесь Бердник писав цю книгу в 1959 році, ще в переддень виходу людини в Космос. Цікавим є датування зі щоденника Оксани, спрямованого в майбутнє: 1961 рік — «атомні ракети облітають з людьми навколо Землі», 1969 рік — «лечу на Місяць в складі біологічної експедиції». Можливо, це приблизний прогноз, але майбутні дати — 1961 рік — рік польоту Гагаріна і 1969 рік — рік висадки людини на Місяць — названі правильно. І в цій же книзі попри всю радянську цензуру є інший прогноз — мрія про майбутнє, яке бачиться в українських барвах: «Діти твої бігають, граючись в пісочку посеред скверу — це ж для них БЛАКИТНО-ЗОЛОТІ обриси майбутнього, що видніється в тумані часу».

Борючись з Кроносом герої роману знаходять у глибинах Космосу таємничу речовину, що накопичує час, вони знову досягають краю Метагалактики. На зворотному шляху герої на мить потрапили у хронотопний потік і повертаються до системи Сонця аж через сотні тисяч років. Земля вже залишила остигаюче Сонце, попрямувала, ніби корабель, у Всесвіт. Далеких нащадків через сотні тисяч років знаходить син Василя Горового — знову єдина вціліла людина з усього екіпажу. «Хеппі-ендом» нерідко завершуються романи Олеся Бердника, тут ми маємо пронизливо-драматичний фінал. Куди помандрує нова інкарнація героя Бердника в новій повісті? Звичайно ж тепер перед нею Антисвіт! Герой повісті «Мандрівка в Антисвіт» долає ворогів — чорних примар, що населяють антиматерію, і простягає руку Гармонійній Расі Антикосмосу.

«Діти Безмежжя» — підсумок і вершина першого періоду творчості Олеся Бердника. Людина вийшла в Космос, ще триває хрущовська відлига, художник досягає повноти творчих сил. Пройдено художній шлях: Сонячна система — Сиріус — інші галактики — край Всесвіту — Антисвіт. Тепер на часі вже не наукова фантастика, як «Шляхи Титанів» і не фантастичний роман, як «Стріла Часу». «Діти Безмежжя» названі романом — феєрією, ніби перед автором стоїть завдання сполучити літературну фантастику і стародавню казку. «Феєрія» — це знову поняття-синтез як Вогнесміх, як Космоандр, як Зорептах, це поняття сполучає казку і вогонь, якщо ми візьмемо до уваги хоча б англійські відповідники цих слів. Давши цю назву, автор поставив перед собою надскладне завдання наповнити світлом і вогнем, урочистістю і радістю всі 350 сторінок книги, і він знаходить слова і барви. Погляньмо на назви розділів роману — Брама Безодні — На крилах часу — Космічна місія — Сходи Вічності — Світ Полум’яний — Вогонь Прометея. Кожна назва — це справді ніби Сходинка Вічності, Сходинка вгору по біблійній Лествиці Іакова.