– Протеїн, – проголосив бармен. – Вони відкрили якийсь секрет протеїну.
– Ага, – сказала Сандра, – саме так.
12
Насолода кінця світу
Потім до нас приєднався бармен старшого віку. Там, у барі «Мис Код» готелю «Дель Прадо», почувши, що я пишу книгу про день, коли скинули бомбу, він розповів мені, як сам прожив той день, що це був за день у тому самому барі, де ми сиділи. Він розтягував слова, як В. К. Філдс[5], а його ніс був схожий на добірну полуницю.
– Тоді цей бар не звався «Мис Код», – казав він. – Не було цих клятих рибальських сіток та мушель на стінах. Тоді був «Вігвам навахо». Індіанські ковдри та коров’ячі черепи повсюди. На столах – маленькі тамтами. Якщо відвідувачі хотіли покликати офіціанта, вони мали бити в тамтами. Мене намагалися примусити, щоб я носив на голові пір’я на зразок індіанського воїна, але я відмовився. Одного разу сюди зайшов справжній індіанець-навахо. Він сказав мені, що навахо не мешкали у вігвамах. «Суцільний сором», – сказав я йому. А ще раніше тут була «Помпея» – усюди валялася відпала штукатурка. Однак назва цього місця не має значення: світло так ніхто й не відремонтував.
Та й кляті клієнти не змінились, і кляте місто навкруги теж. Того дня, коли скинули кляту гоніккерівську бомбу на японців, приходить якесь ледащо й починає канючити питво. Він, бач, хотів випити з тієї нагоди, що незабаром кінець світу. Отож я намішав йому «Насолоду кінця світу»: видовбав ананас, залив туди півпінти м’ятного лікеру, додав збитих вершків і зверху поклав вишеньку. «Ось, тримай, жалюгідний сучий сину, – кажу йому, – щоб потім не нарікав, ніби я для тебе нічого не зробив». Тут заходить інший хлопець та й каже, що звільняється з Дослідної лабораторії, – мовляв, що б учені не розробляли, з цього все одно вийде зброя, так чи інакше. Сказав, що не хоче надалі допомагати політикам у їхніх клятих війнах. Його ім’я було Брид. Я спитав, чи він не родич голови клятої Дослідної лабораторії. Він сказав: «Так, будь я неладен». Сказав, що він і є клятий син голови Дослідної лабораторії.
13
Трамплін
Боже, боже, яке ж огидне це місто, Іліум!
«О Боже, – каже Боконон, – які ж огидні ці міста, усі до одного!»
Мокрий сніг падав крізь непорушну завісу туману. Було ще дуже рано. Я їхав у «Лінкольні» з доктором Ейсою Бридом. Мене нудило, вчорашня пиятика ще давалася взнаки. Доктор Брид сидів за кермом. Колеса машини раз у раз наштовхувались на колії давно занедбаної трамвайної лінії.
Брид був старий з рожевими щічками, безперечно, заможний, дуже добре вдягнений. Увічливий, оптимістичний, розумний та незворушний. Я ж, навпаки, почувався колючим, недужим циніком. Я пробув із Сандрою всю ніч.
Душа моя смерділа, як палене котяче хутро.
Людей я бачив виключно в чорних тонах, і про доктора Ейсу Брида я знав тепер дещо погане – Сандра мені розповіла.
Сандра розповіла, що в Іліумі всі впевнені, буцімто доктор Брид колись був закоханий у дружину Фелікса Гоніккера. «Багато хто вважав, – сказала вона, – що Брид був батьком усіх трьох дітей Гоніккера».
– Вам доводилось раніше бувати в Іліумі? – раптом спитав доктор Брид.
– Ні, я тут уперше.
– Це місто сімейне.
– Тобто?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Колиска для кішки» автора Воннегут Курт на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Колиска для кішки“ на сторінці 9. Приємного читання.