Розділ «Колиска для кішки»

– Ви лише подумайте! – сказав доктор Брид. – Мати двадцять шість смертей на своєму сумлінні!

– Аж голова йде обертом, – сказав я.

14

Коли в автомобілях були кришталеві вазочки

Моя важка голова хитнулась на затерплій шиї: колеса блискучого «Лінкольна» доктора Брида знов зіштовхнулись із трамвайними рейками.

Я спитав Брида, скільки людей намагаються дістатись Загальної сталеплавильної компанії кожного ранку о восьмій годині, і він відповів: тридцять тисяч.

Полісмени в жовтих дощовиках стояли на кожному перехресті, їхні руки в білих рукавичках рухались усупереч вказівкам світлофорів.

А світлофори, яскраві привиди серед сльоти, вели далі свою нікчемну гру, підказуючи автомобільному льодянику, що робити. Зелений – рухатись. Червоний – стояти. Жовтий – бути готовими до змін, уважними.

Доктор Брид сказав мені, що Гоніккер замолоду одного ранку просто кинув свою машину в потоці іліумського транспорту.

– Полісмени мусили виявити причину затримки, і вони знайшли Феліксову машину в самій середині потоку: двигун працював, у попільничці лежав недопалок сигари, свіжі квіти у вазочках…

– У вазочках?

– Це був «Мармон», розміром із невеличкий паровоз. На облямівці дверцят були прикріплені кришталеві вазочки, і Феліксова дружина щоранку ставила в них свіжі квіти. Ось ця машина й застрягла посередині транспортного потоку.

– Подібно до «Марії Целести»[6], – підказав я.

– Поліція витягла її звідти. Знаючи, чия це машина, вони зателефонували до Фелікса та дуже ввічливо пояснили, де він зможе її забрати. Фелікс відповів їм, що більше не має потреби в «Мармоні», хай залишать його собі.

– І вони залишили?

– Ні. Вони подзвонили його дружині, вона прийшла й забрала машину.

– До речі, як її звали?

– Емілі, – доктор Брид облизав вуста; погляд його став відсутнім, і він ще раз вимовив ім’я жінки, яка померла вже так давно: – Емілі.

– Як ви вважаєте, мені дозволять описати цю історію з «Мармоном» у моїй книзі? – спитав я.

– За умови, що ви не опишете, чим вона закінчилась.