Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»

— Відомості з нами?

— О, ні! Я не такий дурень… Вони заховані в надійному місці. Якщо ви відкриєте замок і допоможете мені вийти, ми візьмемо їх з тайника і підемо до покупців, тоді можете розраховувати на третину гонорару.

— Ви пропонуєте мені зраду.

— Я пропоную величезні гроші тільки за те, що повернеш у замку ключ, — напирав, переходячи на ти, Шлезінгер, — за те, що випустиш мене з цієї ями. Не бійся, я все обміркував. Ми зникнемо звідсіля тихо. Поки нема нікого. Адже загін ще не повернувся?

— Ні.

— Тоді не треба гаяти час… На нас чекає неблизька дорога. Розумієш, про що я говорю?

— Розумію, — тихо відповів Сем. У нього голова йшла обертом.

«Як бути? — гарячково міркував він. — А коли дійсно все, що говорить цей обер-лейтенант, правда? Коли доля саме зараз і мені дає можливість узяти свій шанс, про який мріялось чи не все життя? Та, чорт забирай, цей дядечко може і наплести сім мішків вовни і всі неповні. Може, просто обдурити. Випустиш його, а він порішить тебе і ноги в руки. А не порішить він, то ці з загону голову одірвуть. От задача! Те, що цей обер-лейтенант не чистий німець, — це факт. Та чорт з ним, хто б він не був… Важливо те, що він, мабуть, таки володіє цими відомостями і за них можна мати неабияку грошву!.. Ну, добре, виконаю я свій обов'язок перед цими патріотами з Мілорга. А що буду мати? Поплетуть мене по плечах, назовуть славним хлопцем 1 дадуть фунт прованської олії, що дорівнює, як казав старий Серж, дулі з маком. Чому я маю бути чесним? Перед ким? Перед норвежцями? Хто вони мені? Цей теж не родич, але ж… Одначе треба ще і ще раз усе виважити. Ще маю час. Загін повернеться не скоро. Змінити мене нема кому… Ті, Рюгос і другий, що привели його, хропуть, як перед страшним судом, на всю гауптвахту чути. В медпункті тихо, пригасили світло. Теж, мабуть, сплять. І одноногий угомонився. Загалом обставини щонайсприятливіші…»

— Які гарантії? — раптом запитав Сом.

— Ніяких. Невже ти не розумієш, що я не можу дати їх, доки сиджу тут, у цій ямі? Як тільки вийду звідси, ми побіжимо на мис Ліннея. Дорогою візьмемо з тайника все, що там є, і рушимо на берег. Нас будуть чекати.

— Хто?

— Ти ставиш зайві запитання.

— Я хочу знати, хто? — вперто процідив Сем.

Відчуваючи, що лід зрушився, Шлезінгер вирішив перти напролом. Він добро засвоїв правило: коли клює — підсікай, не дай зірватися.

— Послухай-но, хлопче, Я бачу, ти не дурень. Так от: на цьому літаку був англійський розвідник. Він працював у німців. Зібрав дужо важливі відомості про підземні лабораторії «Вікінг», це біля Валстада, в Норвегії, і вирішив переправити їх в Інтеллідженс сервіс. Але літак, як ти вже, певне, чув, розбився. Я прибув на острів за цими паперами, однак мене накрили. Правда, до того, як вони з'явились, я встиг забрати контейнер з плівками і надійно заховати. Сюди я прибув з німецьким підводним човном і забрати мене мають німці. Я знаю контрольний час — через кожні двадцять чотири години цей човен буде підходити до берега, і так ще три дні…

Сем вирішив, що, власне, нічим не ризикує. «Хай він що там не говорить, цей обер-лейтенант, втекти йому звідси одному не світить, а тому шльопнути мене йому невигідно. Випущу, а там подивимось на його поведінку. Побачу, щось не так — сам шльопну, і ділу кінець. Спитають, скажу… попросився по нужді. Я відчинив, а він накинувся, хотів карабін вирвати. Та коли прийдеться виправдовуватись, знайдемо що сказати. Не вперше…»

Однак, коли говорити правду, то на Сема подіяли останні слова, де йшлося про підводний човен. Виходило так, що він, Сем Джонсон, через кільканадцять годин може опинитися на материку і стане володарем кругленької суми. Ні, це все-таки краще, аніж насолоджуватись до кінця війни цими мертвими пейзажами і тремтіти від страху і холоду. А головно, у цій ситуації йому є чим звітувати перед німецькою розвідкою, завдання якої він виконав: «Ісберн» і «Селіс» лежать на дні, на траверсі Баренцбурга. Значить, йому дещо належить і від німців. Так що пора мастити п'яти салом».

У замку тихо клацнув ключ. Ляда, важка, вкрита інеєм, піднялась над головою у Шлезінгера і, не рипнувши, тихо лягла на підлогу. Вирубаними у вічній мерзлоті сходинками обер-лейтенант, ще не вірячи у те, що відбувалося, вийшов з погреба. Його била несамовита дрож, але цього разу не від холоду. Навпаки, було жарко, лице горіло, тіло вкрилось липким неприємним потом. Звиклі до темряви очі одразу помітили смужку слабенького світла, що проглядало з-під дверей медпункту, але вартового, з яким тільки-но балакав, ніде не було.

— Ти що? Вирішив погратися зі мною в жмурки?

— Ідіть прямо. Там двері, — почув він приглушений шепіт. Зробив кілька кроків у темряву і дійсно вперся лобом у двері. — В тамбурі лижі, — вартовий несподівано виник за спиною і дихав у потилицю. Чи випадково, а швидше — ні, його карабін уперся дулом під ліву лопатку. Шлезінгер не рухався з місця.