Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

Коли вийшли на першу площадку, побачили Митрича. Баржовий сидів на кожусі теплоцентралі і, дивлячись, як вітер полоще в руці листок, посміхався тихо, заспокоєно. Він тільки-но прочитав листа від дружини.

Шулькову передали листи на пірсі. Він вже ставав на лижі, коли хтось з портових вантажників тицьнув йому ці два конверти. Шульков поглянув на зворотну адресу і процідив крізь зуби:

— От зараза! На краю світу знайшла…

Сказав тихо, думав — ніхто не почує. Але тут, ніби з-під землі, перед ним виріс перукар Арчил. Він змовницьки підморгнув Шулькову і запитав:

— Від аліментів ховаєшся?

— Та ні… Сестра… — буркнув у відповідь Семен і жовтим від махорки нігтем, мов лезом, розрізав конверт. Обидва листи були від Марфи Андріївни Шулькової з сибірського села Шульковки, що у середній течії Вітім-ріки.

В першому листі Марфа Андріївна писала: «Добридень, шановний Семене Миколайовичу! Дорогий мій і тепер єдиний мій брате, Семенку! В перших рядках сповіщаю, що ось уже третій рік не маю від тебе вістей. Чи живий ти, чи здоровий, не знаю і дуже цим тривожусь. Розказати поспішаю всі наші сумні новини, але це вже, мабуть, коли отримаю від тебе листа, а поки що напишу про одне: помер твій дядько, а мій родитель Федір Тимофійович два роки тому, на покрову. Як раз після того, як отримали від тебе листа, в якому ти писав, що вирішив завербуватися на Шпіцберген. Батько тоді сказав: одпиши йому, хай на нас не сердиться. Може, ми чого про його жону і не так думали, хай вибачає і не сердиться. Нас, Шулькових, не так багато лишилося, а рідних нам і зовсім один він, Семен Миколайович.

Спершу чекала від тебе листів, думала напишеш. Але ні, мовчиш, рік і другий минає, стривожилась я: чи не сталося з тобою якої біди? Як подумаю про тебе так — серце моє і защемить, і заболить…»

Механіку водокачки раптом згадалося вилицювате обличчя того чоловіка, котрий від народження мав прізвище Шульков. Познайомились вони в поїзді, розчавили з супутником пляшку, благо в купе крім них нікого, розговорились: померла у механіка Шулькова дружина, яку він любив більше себе, більше всього на світі. І вирішив чоловік утекти з того місця, де все нагадувало йому про неї. Сибіряк, з вигляду кремінь, а бач — не позбавлений тонкої чутливості. Хтось порадив йому поїхати на Шпіцберген. Дали адресу в Москві: Марини Раскової, 28, трест «Арктикавугілля», відділ вербовки. Зібрав характеристики, розрахувався на роботі, купив квитка до Москви і поїхав.

Хіба втримаєшся, коли такий фарт сам до рук пливе. Адже той, хто тепер носить ім'я Шулькова, добре знав ці місця, знав, що від Баренцбурга до Лонгіра навпростець — рукою подати і ніякого кордону, ніяких прикордонників нема. Тут уже Норвегія. Інша держава, інший світ.

Не встояв перед спокусою: «пришив» він супутника, забрав його документи і, дочекавшись коли поїзд влетів на міст, викинув тіло через вікно. Бачив, як ударилось воно головою об клепану ферму, як відлетіло за поручні мосту і впало у річку. Замінити фотокартку на паспорті не довге діло. Життя новоявленого Семена Шулькова тільки тут, на Шпіцбергені, потекло більш-менш спокійно, а раніше… Та що згадувати, хорошого в тому дотеперішньому житті було мало. Дитинство, отроцтво, юність — це тільки у любого Тьоми пролетіли вони безхмарно, а у потомственого дворянина Семена Гнатовича Іванова (колись Шульков носив це ім'я) все було інакше. Народився в Ростоці, жив у Лондоні, в тюрмі сидів… О, боже праведний, в яких лиш тюрмах він не сидів.

«І де на мою голову взялася ця сестра Марфа? Той же казав, що ніяких родичів нема».

А неділя починалась так гарно. Зранку ніщо не віщувало такого бурхливого розвороту подій. Прокинувся, відірвав листок календаря, подякував богові за те, що сподобив дожити до святої неділі. Повалявся трохи під кожухом, втішаючи себе думками: народись він в інший час, лакей у постіль каву приніс би… Не хотілось вилазити з-під кожуха, проте робити нічого, підвівся. Розгріб у «буржуйці» вогонь, підсипав трохи вугілля, поставив чайник. Згадалось: Добриня напередодні погрожував із своєю медичкою в гості завалитися. Це в них зветься лижною прогулянкою, недільним моціоном. Як швидко вивчились ці хами мудрим словам, панським звичкам. Начальник порту! Приведе свою курочку і мліє, дивлячись на неї, а ти… Тобі доля приготувала тяжке випробування. Ти їм будеш посміхатися, пеститись, обслуговувати, як той лакей в приміському борделі, будеш корчити з себе ґречного, хлібосольного господаря, який ох як радий бачити в своєму забутому богом скиту закоханих голубків.

Господи, коли все це скінчиться?!

«Не гніви бога, Семене. Чого зранку роз'ярився?»

«Який ранок? Он сонце як висіло, так і висить над тім'ячком…»

«Забув, що тут Північ?»

«А на Півдні мені жити не можна? Тільки з білими ведмедями, га?»

Такі діалоги він вів частенько. Скільки себе пам'ятає, не було з ким душу одвести, перемовитись відвертим словом, от і навчився сам з собою говорити. В такі моменти в ньому ніби промовляли дві людини.

Одна — жовчна, нетерпляча, все підковирювала, все різала правду-матінку; друга — твереза, розважлива, але не менш жорстока, все розкладала по поличках, намагаючись все вивіряти логікою.