Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

— А може, і справді — залишитесь. На «Державіні», кажуть, «Клеопатру» крутитимуть. Елізабет Тейлор і Річард Бартон грають, — Анюта звабливо глянула на Калікіна. Він пропустив її слова повз вуха і уважно подивився на Самохіна:

— Ти чого це раптом? Підганяв, підганяв і на тобі — не летимо?

— Дуню мою в лікарню забрали, — ледь чутно промовив Микола.

— Що там з нею трапилось? — здивувалась Анюта.

— Кажуть… Кажуть, родити має…

— Як це так кажуть? — накинулась на льотчика Анюта. — А ти що, не знав?

— Та вона все приховувала! Я більше як два місяці у Баренцбурзі не був, все над тим проклятим льодовиком бовтався.

— Ну, хлопчику, ти даєш! — розвела руками Анюта.

— Сам бачу… — зовсім понурився вертольотчик.

— І що ж ти збираєшся робити? — запитав Касян.

— Не знаю… Я, як з вами поговорив, до дівчат у гуртожиток зайшов, помиритися з Дунею думав. Мені, як сказали про це, я й побіг… Порадьте, Касяне Миколайовичу, як мені бути, що робить?

— Бери мішок! — рішуче сказав Касян.

— Навіщо?

— Бери! В лікарню підемо.

— Я був… До неї не пускають.

— Пустять! Пішли!

— Я її, Дуню, люблю! — говорив, ледве встигаючи за Касяном, червоний від розгубленості вертольотчик. — Я її з першого дня заміж кличу. А вона, це, каже, в тебе, Колю, не любов, а захоплення від північної нудьги. От, мовляв, приїдемо на материк — розберемось. А чого розбиратись? Чого, я вас питаю? Мені без неї хоч вішайся! Хоч у петлю..

— В загс!

— Так тут у Баренцбурзі немає загсу.

— Знайдемо! — Касян поправив на плечі картонний ящик з листами і ще швидше попрямував через порт до сходів.