Розділ «ОПОВІДАННЯ»

Василь Мина довго умовляв Якова, пропонував свою поміч, хотів вивести його з міста. Яків відмовився. Сказав, що буде чекати до вечора, мусить з'ясувати, хто з підпільників уцілів, з ким доведеться продовжувати роботу.

Поряд із хатиною Мини жив помічник начальника тюрми Боярський. Напевно, він помітив Якова, коли той завернув у подвір'я на Інтернаціональній. Разом із гестапівцями тюремщик прикотив туди на легковій машині.

Побачивши у вікно машину, Василь Мина розпачливо проговорив:

— Десять хвилин тому ми ще могли б встигнути…

— Ні, я не мав права тікати, зрозумій, — м'яко відповів Яків. — Мій обов'язок — бути разом з товаришами, їх чекають тяжкі дні. Спробую взяти на себе все. Кажи німцям, що ти мене вперше бачиш, що я забрів до тебе випадково. Прощай!

Коли увійшли гестапівці, Яків стояв біля вікна. Офіцер вгледів темні окуляри, загорлав:

— Батюк? Ти — Батюк?

— Не треба нервувати, — спокійно сказав Яків. — Так, я — Батюк…

Йому не судилося бачити сонце й обличчя тих, з ким він ішов поряд у суворий час випробувань, але пітьми перед ним не було. Його очима було гаряче серце і друзі, з якими він розділив боротьбу й останні хвилини життя. Він і зараз з ними поряд, у Ніжині, на широкому майдані, в граніті пам'ятника. Їх розстріляли фашисти за дев'ять днів до приходу Червоної Армії.

Ось їх імена:

Фанасій Афонін

Євгенія Батюк

Яків Батюк

Ганна Борисова

Марфа Катан

Михайло Колодій

Григорій Лопотецький

Ксенія Могильова

Іван Могильний

Ліза Пилипенко