Розділ «ЗЕЛЕНА ПАСТКА Пригодницько-фантастична повість»

— Бачив так, як оце зараз тебе… Вони мали зброю, палили наші житла, старих убивали, а молодих, дужих, а також дітей забирали з собою у далекі джунглі. Ось, глянь сюди, — Катультесе висмикнув сорочку. На спині, нижче лівої лопатки, був глибокий слід від рани. — Я тікав, а вони стріляли. Один довго гнався за мною, але він погано знав джунглі.

— То були білі люди?

— Так…

— А потім? Що сталося потім?

— Мертві щезли без сліду. І не стало тих, кого вони силоміць захопили з собою.

— Чому ти заспівав цю пісню, Катультесе?

Індіянин довго не відповідав. Нарешті твердо промовив:

— Ти не повіриш, я знаю, та коли запитав — скажу. Сьогодні я бачив мертвого. Того самого, який залишив рану на моєму тілі, вона й досі ниє на дощ. Я дивився на нього з цього місця, де ми сидимо.

Жоден м’яз не ворухнувся на батьковому обличчі. Він спокійно дивився в очі старому.

— Розкажи все по порядку, Катультесе.

— Мертвий стояв на білому човні. Човен недавно відчалив од берега. Білий човен із скляними круглими вікнами, що плаває без весел.

Ми з Жаком перезирнулися. Батько й бровою не повів.

— Скільки ти прожив років, Катультесе?

— Відтоді як я народився, на твою землю вісімдесят три рази лягав білий холод, котрий ваші люди називають снігом і якого мені зроду не довелося бачити.

— Скільки ж тобі було, як тебе поранили?

Старий подумав, сказав:

— П’ятнадцять.

— Білий чоловік, той, що стріляв, був молодший од тебе?

— Я знав, ти про це запитаєш… Він був набагато старший, ніж я о тій порі.

— Виходить, тепер йому близько ста літ, може, і всі сто?