Розділ «ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ»

Це було не зовсім зрозуміло. Майор Петришин чекав Іншого. А на Шелеста розгубленість лисого, здавалося, не справила особливого враження.

— Будемо вважати, що Кібець, — сказав полковник. — Рік народження?

— Тисяча дев’ятсот четвертий, пане слідчий. Старий вже, помирати скоро, а я ще плекав надію… — Він затну вся, злякано зиркнув на полковника, гадаючи, що той переб’є його. Але Шелест мовчав. Він слухав. На його обличчі промайнула цікавість. Кібець помітив це, зарипів стільцем, похнюпився.

— Завинив я, знаю… Судіть. Зате дома тепер, на своїй землі. Може, ще повернуся, поживу трохи… Пане слідчий, я вам, як на сповіді, нічого не втаю. Не міг більше, змучився душею. Рідний край уві сні бачив щоночі, бог тому свідок.

Полковник зморщився, як від зубного болю.

— Авторитетний свідок, нічого не скажеш… Облиште, Кібець. Кажіть, куди прямували, звідки, що привело вас сюди.

— Додому йшов, пане слідчий, на рідну Гуцульщину. В селі Верхокутті народився, там і виріс, батьківські могили залишились там. Мене в селі, мабуть, не забули, можете спитати людей, вони скажуть…

— Спитаємо, не сумнівайтесь, — Шелест підпер рукою щоку, повторив: — Верхокуття, Панас Кібець, народився 1904 року. Так? А тепер давайте домовимось ось про що, — полковник випростався, звузив очі. — Про свої сновидіння будете розповідати потім. Зараз кажіть по суті, не відхиляйтесь. Я слухаю.

Кібець скорботно схилив голову.

— Добре, добре… Тепер. все одно… Записуйте, пане слідчий. Рідне, село я зоставив ще в двадцять другому році. На заробітки подався, на чужину. Жив спочатку в Чехії, потім у австрійців… Якщо накажете, опишу все, кожен свій день від народження. Вони у мене ось тут, у печінках, сидять, ті дні… Тяжко було. Перебивався з хліба на воду. Тому й поїхав шукати щастя. Тільки не здибав його. В Чехії мив вагони, в Австрії фарбував дахи, працював землекопом, по фільварках наймався. А роки йшли… Почалася війна. Стало ще гірше. Відправили мене німці в Саарбрюкен на ливарний завод. Вдень тягаєш чавунні зливки на спині, падаєш з ніг, а на ніч — за колючий дріт тебе… Били. Картопляне бадилля — ось і весь харч був. Вітер подме, хитаюся, наче билина… Не буду брехати — погрішив. Не витримав. Сказав, що згоден записатися до їхнього війська, добровільно… Одягли на мене зелений мундир. Був у зенітниках, підносив снаряди, Цього не втаїш, ні. Був. Аж два з половиною роки. Нашивку носив унтер-офіцерську, навіщо критися… Під кінець війни стояв у Берліні. Почала підходити російська армія — втік на захід, в американську зону. Зайнявся комерцією. Але ким я був там для всіх? Зайдою, чужинцем приблудним, безбатченком. Кому лише не ліньки, той і штурхне тебе. Придушили податками. Поліції щодня хабара давай. А де набереш… Одному не дав, другому — біда! Інспекторів наслали, крамницю опечатали. Звинуватили, що торгую зіпсованою ковбасою» Почали ганяти по судах… Тоскно було на серці. Часто згадував рідний край, зелені полонини. Потягло на старість в рідну сторону, йой, як потягло, пане слідчий! Ходив сам не свій. А як повертатись? Якби не ота служба у німців… Але що було, то було, подітися нема куди. І вирішив перебиратися через кордон тихцем, щоб ніхто не чув і не бачив. Перейду, думав, на радянський бік, переб’юся десь рік-два, а потім і додому, до своєї хати… Рідні у мене немає, один, як палець, хто там спитає, де блукав по світу. Отак і вирішив. Та глупства припустився. Прихопив з собою оцього пістоля… Кібець подивився на парабелум, що лежав на столі. Журно похитав головою.

— За триста марок купив у одного німця. Про всяк випадок запасся. Додому ж не близько, через три кордони йти довелося… Важив, тільки ступлю на свою землю — викину до дідька зброю, не потрібна вона буде. Ну, а як наткнувся вже на радянському боці у лісі на солдата — злякався. Криміналу злякався, пане слідчий… Вистрелив кілька разів.

— Гранату теж кидав з переляку? Потім, ви забули про гроші. Двадцять дві тисячі радянськими карбованцями. До того ж вони фальшиві. Ви їх теж купили в одного німця?

— Не у німця, пане слідчий. У американця купив. А що фальшиві, не знав, бог свідок, не знав… На чорному ринку там усе є: і карбованці, і долари, і франки… Не міг же я повертатися додому жебраком.

Кілька хвилин Шелест сидів, наче заглибився у свої думки. Здавалося, він забув про чоловіка в сатиновій сорочці, але Петришин бачив, як з-під примружених повік очі полковника уважно вивчали того, хто назвався Кібцем, обмацували з голови до ніг, оцінювали.

— Так… Ви скінчили? — Шелест встав, вийшов з-за столу. — Все це було б дуже цікаво, Кібець, якби не одна дріб’язкова деталь. Про неї ви забули згадати. Давайте внесемо ясність. Скажіть, будь ласка, що це таке?

З невеличкої записної книжки в синій палітурці полковник обережно двома пальцями вийняв маленький шматочок цигаркового паперу. Тоненький, завбільшки з поштову марку папірець дрижав, колихався від подиху в полковниковій руці.

Шелест, ступивши крок до Кібця, підніс паперовий квадратик.

— Ось вона, ця деталь. Бачите? Кібець сидів непорушно, наче статуя.

Винуватий, принижений вираз обличчя розтанув, зник. Воно стало кам’яним, наче затверділо. Очі сховалися кудись вглиб, на кінчиках рота з’явилися жорстокі складки. Замість убитого горем старого, на стільці сидів зовсім інший чоловік, той самий стріляний вовк, якого бачив перед собою старшина Гейко в снігових кучугурах, де свистіли кулі.

Розглядаючи папірець крізь лупу, Шелест повільно прочитав уголос: