Розділ «ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ»

За що і коли одержував Шелест нагороди, знали не всі. А майор Петришин знав. Вони працювали разом уже кілька років. І Петришин не ображався на старого полковника за його манеру висловлюватися дещо різкувато.

Шелест ще раз хмикнув, узяв зі столу і зважив на долоні перев’язаний шпагатом тугий пакунок.

— Скільки тут?

— Двадцять дві тисячі, — відповів Петришин, сідаючи в крісло. Його ліва рука, обтягнута чорною шкіряною рукавичкою, глухо стукнулась об стіл.

Шелест звів на майора очі.

Петришин знітився, щоки його вкрилися рум’янцем досади. Майора завжди дратувало, коли хтось звертав увагу на його протез.

Після бою з бандитами в Гнилому Яру Арсен Петришин повернувся з госпіталю з порожнім рукавом гімнастерки. Писав рапорт за рапортом. Просиджував у приймальнях. Двічі їздив до Москви. Надсилав листи в ЦК комсомолу. І домігся свого: його залишили на кордоні. Правда, характер служби довелося змінити. Він просився на заставу, але генерал, прийнявши безрукого лейтенанта, похитав головою. «Ні. Пошлемо вас на іншу роботу. Справа буде нова, та не святі ж горшки ліплять. Увійдете в курс, взнаєте, що і як. Нічого страшного немає. Досвіду наберетеся, було б бажання».

У ті дні й зустрівся Петришин з своїм новим начальником Терентієм Свиридовичем Шелестом. Той щойно прибув на Прикарпаття з Берліна, де після виходу з ворожого тилу працював в апараті радянської військової адміністрації.

Якось, побувавши на квартирі в Шелеста, Петришин побачив на вішалці випрасуваний мундир з відзнаками полковника Війська Польського. На чотирикутному кашкеті з високою околичкою відсвічував сріблом одноголовий орел.

Перехопивши лейтенантів погляд, Терентій Свиридович трохи зніяковів.

Уже пізніше Петришин довідався, що Шелест десь у лісах Келецького воєводства командував партизанським з’єднанням польських патріотів. У цьому нічого дивного не було. Старий член КПЗУ[11], коваль з залізничної станції Підзамче у Львові, Терентій Шелест був людиною з незвичайною біографією. Його добре знали у партійному підпіллі ще за часів панування пілсудчиків. Спочатку він керував комсомольськими осередками на Волині. Потім був одним з секретарів підпільного окружкому партії. Коли фашисти підняли заколот в Іспанії, Шелест утік з варшавської в’язниці і вирушив у далеку путь. В Інтернаціональній бригаді генерала Лукача[12] комуніст із Західної України став комісаром батальйону, що входив до складу частин полковника Вальтера[13]. Мав Терентій Свиридович серед поляків багатьох давніх друзів. З одними підпільно друкував у Львові листівки, відвідував нелегальні збори, з іншими ходив не раз в атаку під пекучим іспанським сонцем, з третіми організовував на Волині страйки і демонстрації, сидів у казематах люблінської фортеці.

Петришин у душі заздрив цьому посивілому, старому бійцеві, гадки не маючи про те, що і його, Петришина, біографії теж давно заздрять інші — молоді юнаки-офіцери, які прийшли у відділ Шелеста після війни. Вони дивилися на молодого майора такими ж зачарованими очима, якими він дивився на Терентія Свиридовича.

Полковник зняв телефонну трубку, набрав номер.

— Затриманого — до мене! — кинув трубку на важіль, повернувся до Петришина. — Що ж, побачимо, який з тебе психолог, Арсене Тарасовичу.

Черговий сержант ввів високого на зріст чоловіка в чорній сатиновій сорочці, козирнув і вийшов.

Полковник вказав на стілець. Чоловік у сатиновій сорочці сів, поклав руки на коліна.

Майорові збоку видно було його м’ясистий, великий ніс, волохату брову, зарослу щоку. Кругла лиса голова міцно сиділа на плечах. Коротка шия і м’язи, що випиналися під сорочкою, говорили про неабияку фізичну силу.

— Прізвище? — не відриваючись від паперів, спокійно запитав полковник.

— Панас Михайлович Кібець.

Затриманий відповів поквапливо, з готовністю. Він погладив долонею своє лискуче безволосе тім’я, товсті короткі пальці помітно тремтіли.